«Все, не можу більше!» — і опускаються руки, покидають сили і не бачиш сенсу… Такий стан відомий кожному, хто одного разу серцем почув слова «віра без діл мертва», і хто хоч трохи намагається допомагати іншим людям.
Спустошення, безсилля, криза… Виявляється, саме в такі моменти починається найцікавіше!
Не раз помічала, що Господь допомагає нам у добрих справах. Допомога ця й невидима — легкість, радість на душі, — і очевидна, житейська — усе виходить, події складаються найкращим чином. Хай би що ти задумав — молитву, поїздку, участь у вирішенні чиєїсь проблеми — тобі спочатку, швидше за все, буде легко. Від першого успіху з’являться сили рухатися далі.
Тим більша допомога приходить у справах заради віри, коли ти готовий допомогти комусь просто в ім’я Господа. Ці маленькі або великі особисті подвиги приносять радість — ну нарешті не просто небо копчу, а щось роблю хороше «не для себе» — таке життєдайне для душі почуття… Цілком можливо, що користь від цих перших добрих справ не така вже й велика, але благодатне відчуття радості дається тобі спочатку сповна, немов авансом, і, звісно, воно спонукає зробити щось «не для себе» знову й знову.
Але неминуче настає момент, коли це світло поступово тьмяніє і зникає. Ті вчинки, які ще недавно здавалися джерелом радості для всіх, уже цієї радості не дають.
Особисті спостереження наводять мене на думку про те, що справжня користь від наших справ з’являється саме тоді, коли вони перестають приносити радість. Коли твій особистий маленький подвиг уже давно став повсякденним обов’язком, звичкою і ти виявив, що жертва твоя була або неповною, або її взагалі не було. Тверезому погляду стає очевидним, що ти не здійснюєш подвиги, а виконуєш банальні житейські справи — та просто живеш нормальним людським життям.
Тепер, коли перші розчарування і труднощі позаду, я точно знаю: для мене вони були чудовою можливістю попрацювати над собою і відкрити нові горизонти. І ці можливості будуть надані кожному, хто не зупиниться на самому початку шляху.
Припустимо, ти почав брати участь у соціальних проектах. Тебе переповнює благодатне почуття радості від допомоги ближнім, ти виконуєш свої справи відповідально, усе виходить, з’являються все більш цікаві завдання. Додому повертаєшся втомлений, але щасливий. І в якийсь момент виникає думка: а люди ж навколо так і живуть по-старому. Вони наче існують у коконі власних турбот і навіть не оглядаються навкруги. Та й узагалі, хто з них пригадає, коли востаннє зробив щось хороше, нічого не отримавши натомість?
А твоїх добрих справ стає все більше, ти з головою занурюєшся в їхній вир. Адже кожне нове доручення — це реальна допомога комусь, хто її потребує…
І раптом — злам, криза, «усе погано!» У тебе зовсім не вистачає сил на дію і навіть на розмову про те, що ще недавно захоплювало тебе повністю. Навіщо все це, думаєш ти, якщо в результаті краще не стало ні тобі, ні тим, про кого ти дбав? Настає депресія, розчарування.
Так буває, коли припиняється Божа допомога, надіслана тобі авансом спочатку, і лишаються тільки твої… гордощі. А на гордощах, як відомо, багато не збудуєш.
І ось тепер виявляється, що всі успіхи у справах не були твоєю заслугою. І сили, яких на все вистачало, тобі давалися наперед, щоб робити щось «не для себе» знову й знову… А ти був неуважним, і сприйняв подарунок за свої власні досягнення.
Спільне творення дає тисячі приводів проявитися як сильним нашим якостям, так і слабкостям. Люди підводять. Навіть найближчі, вони виявляються часом лінивими і байдужими. Особливо гостро це відчувається при виконанні спільної справи, де результат — сума участі кожного.
Переживати зраду товаришів або просто бачити їхнє небажання допомогти у складну хвилину боляче. Дивитися в їхні очі після цього — велике випробування. І тим зрозуміліше, що товаришувати, виконуючи спільну справу — складно. Значно складніше, ніж просто зустрічатися для спільного відпочинку.
Неодноразово з’являється бажання висловити все — і розійтися, але користь спільної справи утримує, і доводиться терпіти. І тоді стосунки набувають нового рівня міцності: ти вже знаєш, чого можна чекати від людини, і ти навіть готовий до того болю, якого, можливо, доведеться знову зазнати… В якийсь момент розумієш, що для того і посилаються вам обом такі складні обставини, аби він подолав нарешті свої слабкості, а ти хоча б трохи наблизився до розуміння, що означає любити або принаймні терпіти свого ближнього.
Людина не тривка в добрі, і душа не може все життя горіти однаково рівним вогнем. На кожного з нас попереду очікують злети і падіння. Важко утриматися на шляху добродіяння, коли справа перестає тебе надихати, і немає ні фізичних, ні душевних сил на творення, і не бачиш бажаного результату…
Але моменти такого безсилля можуть стати найважливішими проривами в житті душі. Лише в дні безсилля й непотрібності ти чітко розумієш, що кожний подих твій залежить не від тебе, а від Бога. Що всі твої здобутки — Його здобутки, усі твої випробовування і зроблені висновки — Його уроки. І саме бажання твоє творити добро, виявляється, теж з Його найвищої волі в тобі пробуджується. Саме в такі «кризові» часи ти можеш по-справжньому довіритися Богові, тільки у Нього просити сил, тільки на Нього сподіватися — на Нього, а не на себе, не на свою доброту, чуйність, самодисципліну… Тільки в такі моменти ти вчишся і жити, і молитися, і вірити.
Ось і виходить, що складно, звичайно, служити ближнім. Немає в тому найчастіше особливого подвигу, бо потрібне це служіння найбільше тобі самому — для постійної внутрішньої роботи над своєю душею.
А ще над твоєю душею невпинно працює Господь — за допомогою обставин твого життя і твого служіння. І якщо ти не шукаєш «свого», якщо не втрачаєш надію у випробуваннях, то творення твоєї душі стає вашою спільною творчістю, в якій тобі відведена дивовижно значуща, навіть рівнозначна роль.
Якось так виходить, що допомога іншим непомітно стає твоєю внутрішньою потребою. І ти розумієш, що вже просто не можеш жити інакше.
Марина Сергієнко
http://otrok-ua.ru