Він воістину славетний серед апостолів і по-особливому близький нам. Усе його життя це — любов до Христа, запальність і поривчастість, зречення і потім героїчна проповідь і мученицька смерть, — зберігають безліч уроків, на які так багате Євангеліє.
Апостол, про якого так часто розповідається в Євангеліях, не вирізнявся серед інших походженням, освітою або талантами. Він мав цілком звичайне єврейське ім’я Симон, батька його звали Йона, брата — Андрій. Учнями Христа брати стали одночасно. У Симона була дружина й власний будинок у селищі Капернаум, разом із братом і батьком вони рибалили на Галилейському озері. Галилея була найвіддаленішою від Єрусалима областю Палестини, там мешкало чимало язичників, столичні жителі ставилися до галилеян зверхньо. Адже вони навіть говорили з помітним акцентом, через котрий Петра пізніше впізнають у дворі первосвященика.
А рибалка — зовсім проста й невибаглива професія. Ловили рибу на Галилейському озері переважно вночі, продати улов потрібно було якнайраніше, поки він не зіпсувався під палючим сонцем. А ще слід було промити й полагодити сіті… Рибалка постійно невиспаний, а його доходи малі й надто непередбачувані. Можливо, саме тому Симон і Андрій, ледь почувши запрошення мандрівного Проповідника: «Ідіть за мною, я вас зроблю рибалками людей» (Мт. 4,19), — одразу послухалися Його, кинувши безладно свої сіті. Так розповідають про їхнє покликання Матей і Марко.
Іван наводить інший переказ: брати Андрій і Петро були учнями Івана Хрестителя, вони почули, як він називав Ісуса Агнцем Божим. Після цього Андрій і привів Петра до Ісуса. «Ісус же, глянувши на нього, сказав: «Ти -Симон, син Йони, ти зватимешся Кифа», – що у перекладі означає: Петро (Скеля)» (Ів. 1,42). Саме так отримав він своє друге ім’я зі значенням «камінь, скеля»: арамейською мовою воно звучало Кифа, грецькою — Петрос. Саме під цим іменем ми знаємо апостола сьогодні.
Як би там не було, пророче дане ім’я «камінь», здається, зовсім не пасувало Петрові. Він за характером — більше полум’я, аніж камінь. Ось Христос наказує йому, ще рибалці, а не апостолу, ще раз закинути сіті після невдалого нічного лову — і він кориться, а коли сіті приносять незвичайний улов, говорить Учителю: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк. 5,8), — настільки гостро відчував він свою негідність і свою нечистоту… Проте пізніше, побачивши Спасителя, Який ішов по воді, він, навпаки, негайно просить: «Господи, коли це ти, повели мені підійти водою до тебе» (Мт. 14,28). Однак, потім він засумнівався у власних можливостях і почав тонути, але решта ж апостолів навіть не наважилися спробувати! Коли поруч із Симоном відбувається диво, він негайно повинен зреагувати на нього, усе для нього здійснюється тут і зараз.
І невипадково саме він без вагань вимовляє своє віровизнання ще задовго до Воскресіння Христового: «Ти – Христос, Бога живого Син» (Мт. 16,16). Петро не сумнівається, тому у відповідь на ці слова Христос називає його каменем, на якому Він збудує Свою Церкву. Саме тут і розкрилося значення нового імені, Петро — Кифа, яке колись було дане як пророцтво — а тепер пояснене. Справа не в особистих якостях Симона, а в його полум’яній вірі, у його готовності прийняти Вчителя і йти за Ним. Лише на цьому й може стояти Церква, як на непорушній скелі.
Але відразу ж відбувається між Петром і Вчителем ще одна розмова. Христос пророкує Свої страждання і смерть… «Пожалій себе, Господи! Це хай не станеться з тобою!». Він обернувся і сказав Петрові: «Геть, сатано, від мене! Ти мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське». Тоді Ісус сказав до своїх учнів: «Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною» (Мт. 16,22-24). Тобто навіть дуже глибока особиста віра не гарантує непомильності, і апостол, переживаючи за улюбленого Вчителя, хоче відмовити Його від найголовнішого, що мало з Ним статися. І тоді Той звертає до нього найгостріший докір, навіть називає «сатаною», тобто противником. Одна й та сама людина може опинитися у двох таких різних ролях із зовсім невеликим інтервалом між ними.
Та знову Петрові випало зазнати значно переходу – від віри до невір’я, а потім від зречення до покаяння. Напередодні розп’яття від обіцяв Христу, що й під страхом смерті не залишить Його, але Христос відповів: «Істинно кажу тобі: Цієї ще ночі, перше, ніж заспіває півень, ти тричі мене відречешся» (Мт. 26,34). Можливо, якби до нього зразу ж підступили кати, він мужньо пішов би на страту, але попереду була довга ніч, повна страхів і невідомості… Коли заарештували Вчителя, Петро навіть спробував чинити збройний опір, ударив мечем одного із супротивників, але Христос велів йому: «Вклади твій меч назад до піхви: всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть. Чи гадаєш, що я не міг би попросити Отця мого, і він зараз же не дав би мені більш як дванадцять легіонів ангелів?» (Мт. 26, 52-53). Справа була зовсім не в тому, у кого скільки воїнів, яке озброєння. Значення мало зовсім інше…
Та ось арешт відбувся, а за ним і допит, і суд у первосвященика. Петро йшов за любим Учителем і холодної весняної ночі грівся біля багаття у дворі будинку первосвященика, разом із його слугами та іншими людьми. Петра раніше бачив багато хто… «І ти був з Ісусом Галилеєм» (Мт. 26,63) — почали питати його. І Петро якось непомітно, буденно, зрікся Христа, сам того не помітивши. Він тричі встиг зробити це, як раптом пролунав півнячий крик. «І Петро згадав те слово, що Ісус сказав був: “Раніше, ніж півень заспіває, ти тричі зречешся мене.” І вийшовши звідтіль, заплакав гірко» (Мт. 26,75).
Після воскресіння апостоли повернулися в Галилею, до звичного заняття — більшість із них, як і Петро, були рибалками. Та й що, справді, залишалося тепер робити? І знову, як колись, ще до всіх тих великих сподівань і жалів, були закинуті сіті, знову вони виявилися порожніми, і знову якийсь чоловік із берега велів кинути їх ще раз, в інше місце… І переповнені сіті вже неможливо було підняти на човен! Першим упізнав Господа Іван — але саме Петро схопив свій одяг і кинувся у воду, щоб доплисти до Нього раніше, ніж пристане човен з рештою рибалок. Не міг Петро сидіти на місці, коли побачив перед собою Христа.
Саме під час цієї зустрічі прозвучали звернені до нього слова Спасителя: «Паси мої ягнята» (Ів. 21,15). Але спершу Він поставив йому дуже просте запитання: «Симоне Йонин! Чи любиш мене?» (Ів. 21,16). Поставлене запитання було тричі, так що Петро навіть засмутився, але після ночі з півнем це не було зайвим: той, хто тричі зрікся, тричі визнав свою любов.
Тільки за цю любов доведеться платити спокоєм і комфортом. Одразу ж після визнання Петром його любові Ісус пророкує його смерть: «Коли ти молодший був, то підперізувався сам і ходив, куди сам бажав. А як постарієшся, то руки свої простягнеш, і підпереже тебе інший та й поведе, куди ти не схочеш» (Ів. 21,18). Це було пророцтво мученицької смерті, яка очікувала не лише одного Петра, але й інших апостолів. Петро був розіп’ятий у Римі в шістдесяті роки, раніше, ніж була закінчена остання книга Нового Завіту.
Проте до цього ще було далеко — спочатку мала прозвучати апостольська проповідь. У день П’ятдесятниці в Єрусалимі, коли на апостолів зійшов Святий Дух і проповідь ця почалася, саме Петро звернувся до всіх присутніх з полум’яною промовою про Христа: «Мужі ізраїльські! Послухайте оці слова: Ісуса Назарянина, якого Бог засвідчив серед вас силою, чудами і знаками, що їх Бог зробив між вами через нього, як ви самі знаєте, – отого (Ісуса), згідно з визначеною постановою і передбаченням Божим, ви видали і вбили руками беззаконних, прибивши до хреста; його Бог воскресив, порвавши пута смерті» (Діян. 2,22-24).
Від самого початку його проповідь була звернена перш за все «до загиблих овець дому Ізраїлевого», і Петру необхідне було чудесне видіння, аби переконатися: язичників Бог так само закликає до віри, як і юдеїв. У цьому видінні Бог запропонував Петрові їжу, яка вважалася нечистою для юдеїв, і коли той відмовився, то почув голос: «Що Бог очистив, ти не погань» (Діян. 10,15). Зразу після цього Петро, отримав запрошення від римського центуріона на ім’я Корнилій, вирушив до нього, проповідував і хрестив його разом з усіма, хто зібрався в його оселі.
Книга Діянь розповідає і про перше тюремне ув’язнення Петра через його проповідь — тоді його з-під варти чудесним чином звільнив ангел. Але це було далеко не останнє ув’язнення апостола…
До Нового Завіту ввійшли два послання, написані Петром: «Усіх поважайте, любіть усіх братів, Бога страхайтеся, царя шануйте. Слуги, з глибокою пошаною коріться панам вашим, і то не тільки добрим та лагідним, але й прикрим. Бо то благодать, коли хтось свідомо, заради Бога, терпить злидні, страждаючи несправедливо. Яка бо похвала страждати, коли вас б’ють за те, що ви завинили? Але коли ви, робивши добро, за те страждаєте і переносите страждання терпеливо – це благодать у Бога. Власне, на це ви покликані, бо й Христос страждав за вас також, лишивши вам приклад, щоб ви йшли його слідами» (І Петр. 2,17-21).
Можливо, Петро, котрий звідав на власному досвіді, як може Христос спасти з бурхливих хвиль Галилейського моря або з безодні відчаю після відречення, краще за якогось іншого з апостолів міг розповісти про це.