Сьогоднішня неділя Великого Посту присвячена пам’яті преподобного Івана Ліствичника, якого так назвали тому, що він залишив нам вчення про духовну драбину, яка з’єднує Небо і Землю.
У Святому Письмі згадується розповідь про патріарха Якова. Одного разу він один залишився ночувати в пустельному місці, і коли заснув, то побачив у сні ніби драбину, яка піднімається сходами в небо, і ангелів Божих, які піднімалися і сходили вниз, а вгорі – престіл Небесного Царя. І коли Яків прокинувся, він зрозумів, що є якийсь таємничий, невидимий нашим очам зв’язок між світом Божим та створеним світом. У сні він бачив драбину із сходами, що йдуть в небо, і він сказав: «Святе це місце».
І з того часу багато людей, які замислювалися про людський шлях, порівнювали його з довгим сходженням на високу вежу або, краще сказати, на високу неприступну гору, вершини якої не видно із землі.
Ви пам’ятаєте, як сказав Господь своїм першим апостолам, що вони побачать небо відкрите і ангелів Божих, які будуть сходити на землю. Тобто ця віддаленість людей від Бога, відірваність смертних і грішних людей від Творця ніби доповнюється цим зв’язком.
Хто зв’язав Небо і Землю? Хто зв’язав Бога і людину? Богочоловік, Господь наш Ісус Христос! І, звичайно, Матір Божа, яка принесла нам в світ Божественне немовля. Тому-то і називається Вона в церковних співах Ліствицею Небесною, бо Господь до нас через Неї сходить. Отже, вже не таке нескінченно далеке Небо, не таке й воно відірване від нас! Є сходи і є щаблі, по яких ми насмілюємося підніматися і сходити.
Навколо старовинних гір, куди люди приходили і молилися, стали оселятися пустельники і подвижники. Так було в горах Синаю, і в інших прекрасних пустельних місцях. І ось в Синайській пустелі біля гори Божої жив Іван Ліствичник. У маленькому монастирі проводив він свої дні: в молитві, у праці, в думах про весь світ, про долі людей, які страждають від зла, яке панує в світі. Часто вранці, ще до сходу сонця, він виходив помолитися, дивився на Синайську гору і бачив темні долини, повиті сутінком, бачив гострі вершини, що закінчуються у хмарах. Але ось піднімалася зоря, вершини гір ставали червоними від сонця, а внизу ще була тьма.
В цей час деякі благочестиві прочани, поодинці або групами, починали своє сходження вгору, щоб помолитися там, де Господь був з’явився пророку Мойсею. І йдуть вервечкою, йдуть по слизьких, важких стежках, піднімаються по крутизні, бояться поглянути вниз, але йдуть вгору, вгору, до цих вершин, які висвітлюються сонцем!
І ось тоді преподобний Іван, порівняв наше людське життя з цією горою, на яку піднімаються прочани, і зрозумів, що необхідне постійне сходження, а хто не йде вгору, той буде змушений блукати внизу і залишиться назавжди в полоні темряви і зневіри.
Так, дорогі мої, наше життя є тим шлях, і, якщо хтось не хоче йти, хтось думає, що можна бути християнином і топтатися на місці, той обманює і себе, і Бога. Пройде десять, двадцять, шістдесят років, якщо нічого для Господа не зробили, якщо ні в чому не просунулися, то даремно пройшли ці роки. Інші піднімалися, інші йшли вгору, а ці люди ходили навколо в темряві і в тіні смертній.
Нам так страшно подумати про те, що нагорі чекає Господь, а внизу тьма … Темрява гріха, лінивства, відсталості, недбальства. Тому ми і тупцюємо, хоча і вважаємо себе християнами, але далеко, далеко обійшли нас інші!
Більше того, ця гора сходження, ці сходи – небесні, особливі! Коли піднімаємося простими сходами, то можемо зупинитися і постояти, а там – по-іншому. Якщо зупинишся, поїдеш вниз, назад – на цій дорозі не можна зупинятися!
Кожен з вас знає по собі, що буває, коли перестає людина молитися. Здається, закинула молитву, тому що справи закрутили, але пройшов час – тиждень, два, місяць – і як потім важко відновити своє серце! Як потім важко повернутися до молитви, бо душа пішла назад; не на місці стояла, а втратила те, що мала.
Нам потрібно йти тільки вперед! Стукати тільки до Бога! Тільки в Нього просити допомоги на цьому шляху! А шлях цей важкий: з одного боку, – прірва зневіри, з іншого боку, загрожують обвали спокус, з третього боку, – тріщини випробувань і скорбот. Але є й помічники, є і провідники, є і покажчики на цій дорозі.
Головний наш покажчик – Святе Письмо. Відкриваємо його, і там для нас все написано: як підніматися до Бога в Його Царство. Є й покажчики на цій дорозі подібні стрілкам, які вказують: тут шлях до світла, а тут шлях до погибелі. Отже, ми всі прекрасно знаємо, і все нам дано.
І, нарешті, є провідники. Що це за провідники? Наші захисники, заступники, друзі, наші старші брати – це святі, преподобні вчителі. Їхнє життя для нас – повчання і настанови, вони завжди живі і моляться за нас, і кожним із нас опікується ангел Господній. Кожен з нас має свого святого покровителя і свого ангела-хоронителя. Пам’ятайте про них, знайте, що вони не кинуть нас посеред дороги, а зможуть допомогти нам у важких хвилинах.
Можна почути що люди говорять, а чому ж ми падаємо, чому ми зриваємося, чому ми терпимо катастрофи в цих своїх спробах піднятися? А відповідь є в сьогоднішньому Євангелії. Запитує Господь батька хворої дитини: «Чи віруєш?» А той каже: «Вірую, Господи, допоможи моєму невірству». І тоді Господь зцілив його сина. Так і на нашій дорозі. Якщо ми вирішили себе довірити Богу, якщо ми цілком Йому віддані, тоді й допомога буде. А якщо ми йдемо побоюючись, сумніваючись, нарікаючи, сумуючи, замислюючись, як би чого не вийшло, не буде нам тоді допомоги, бо ми самі відводимо від себе рятівну руку Божу, простягнуту нам.
Ось йде вже друга половина Великого посту. Хто з нас знає, доживемо ми з вами до наступного посту, чи можливо навіть до цієї Пасхи? Життя минає, все йде. Поспішаймо збирати скарби в своєму серці. Піднімаймося по цих сходинках. По східцях молитви, по сходинках добра, по сходинках стриманості, і тоді всі наші помічники оточать нас, тоді заговорять всі покажчики. Тоді Сам Господь, Який нагорі, на сяючій вершині чекає на нас, протягне нам Свою руку і зміцнить нас на нашому важкому шляху. Амінь.