На порозі Різдва Христового

У Христі Бог, з’явився нам небувалим і незбагненним чином. Язичницькі народи могли собі уявити Бога великого. Бога небесного, що утілює все велике, величне, чудове, про що людина може мріяти на землі. Але тільки Бог міг відкритися людині, таким, яким Він відкрився у Христовому воплоченні. Бог став одним з нас, але не в славі, а в немочі; безпорадним і знедоленим; вразливим і неначе переможеним; ганебним для всіх, хто вірить тільки в силу і в земну велич. У цю першу ніч, коли Бог став людиною, коли Сам Живий Бог замешкав плоттю серед нас на землі, Він прилучився до найважчої людської знедоленості. Ніхто не прийняв Його Матір під свій дах; всі визнали Його чужим, всі відіслали Його на далекий, нескінченний шлях, який тягнувся перед мандрівниками без даху і без привіту. І вони пішли — і в цю першу ніч Христос залучився з всіма тими, які із століття в століття проходять через життя і є тілесно і духовно відкинутими, ганебними, небажаними, виключеними з людського суспільства.

А таких людей через історію людства — незчисленна кількість.

Самотність — страшна, пекуча, убивча самотність, яка томить серця стількох людей, була часткою Пречистої Діви Богородиці, Йосипа Обручника і Христа, що лише народився. Він був чужим, ніким не бажаний, виключений і відкинутий. Це — початок Його шляху; і на цьому шляху Він злучився, зі всіми хто так живе і в наш час, серед нас є чужі люди, які повинні бути для нас братами; вони гнані людською злістю. Ми християни, повинні побачити в них образ Того Бога, Якого ми благоговійно сьогодні вшановуємо, і так їх прийняти, як ми прийняли б тепер Христа, якби Він з’явився перед нами: знедоленим, уразливим, безпорадним, ганебним, ненависним, гнаним…

Ось яким з’явився перед нами Бог, тому що Він захотів стати одним з нас, щоб жодна людина на землі не соромилася свого Бога: ніби Бог такий великий, такий далекий, що до Нього неможливо приступити. Він став одним з нас у нашому приниженні і в нашій знедоленості; і Він не посоромився нас, став як ми всі; не тільки по матеріальній, земній, фізичній знедоленості, не тільки тим, що був позбавлений людської любові, але тому, що Він зріднився — через Свою любов, через Своє розуміння, через Своє прощення і милосердя — Він зріднився і з тими, яких інші від себе відкинули. Христос став людиною для того, щоб всі ми, всі без винятку включаючи тих, які втратили всяку віру в себе, знали, що Бог вірить в нас, вірить в нас в нашому падінні, вірить в нас, коли ми зневірилися один в одному і в собі, вірить так, що не боїться стати одним з нас. Бог в нас вірить, Бог стоїть вартовим нашої людської гідності, Бог — охоронець нашої честі і ради того, щоб ми могли в це повірити, це побачити своїми очима, наш Бог стає знедоленою, безпорадною людиною. Тільки ті, які вірять в силу і ні в що інше, тільки ті, які вірять в свою праведність, не знайдуть шляхи до Нього, поки не покаються, поки не побачать, що покора, любов, милосердя — закон життя.

Безкорисним буде для нас Різдво Христове, якщо Христос Спаситель не народиться духовно у наших зболілих серцях і душах. А це можна здійснити лише через віру. Ісус надіється і чекає на це, що ми вийдемо в цих Різдвяних Святах Йому назустріч з вірою, бо Він є початок і основа нашого життя в Бозі. Тому, ідімо назустріч Новонародженому Ісусові з силь¬ною вірою, бо ми добре свідомі того, яке значення має Христос у нашому житті як тепер, так і у вічності.

Передріздвяна пора — це час очікування, молитви, благання і приготування до приходу Христа. Який хоче прийти як рік річно і знову народитись у кожній людській душі, з особливими своїми ласками і дарами. Не будьмо байдужі, холодні і неспівчутливі, як колись мешканці Вифлеєма, серед яких Христос не знайшов місця, але був змушений шукати притулку в печері за Вифлеємом. Тож нехай кожний вірую-чий відчинить широко двері свого серця і душі на прихід новонародженого Ісуса, щоб Він зміг туди увійти вільно. Тоді і наші колядки будуть милими і щирими, які в ці дні по-особливому залунають в кожній хаті з наших уст.

Ми всі із появою першої зірки, за прадідівським звичаєм, сядемо до Святої Вечері і як дуже бажав би Ісус Христос, щоб у цей Святий Вечір пропали з наших родин гнів, ненависть, незгода, щоб всі по-родинному з радістю могли вітати новонародженого Ісуса, щоб панувала радість в кожному серці, в кожній хаті, у селі та місті.

І здавалось би, що в цей час ніхто не зазнає смутку, що в такій хвилі не заплаче жодна душа, бо цей день створив Господь на радість людям.

І, дійсно, пам’ятка Христового Різдва наповняє радістю людське серце, однак не всі в радості проведуть цей святий день. Подекуди загостить і смуток, бо на землі немає такої радості, де б не було домішку смутку. Та не в самому торжестві лежить причина смутку у декого, якщо комусь сльоза жалю виступить на очах при Святій Вечері, то хіба з причини, що не так, як інші можуть звеличати тієї святої хвилини, якщо чиєсь серце заплаче, то хіба на згадку про минуле.

Ось загляньмо через віконце до хати свого найближчого сусіда. Там також сіли до Святої Вечері, хата ясно освітлена, стіл накритий різними добірними святковими стравами, що і на дві родини вистачило б цього Божого дару, і здавалось би, що там радість і веселість. Але пригляньмося лише на їхні обличчя, і побачимо, що ніби чорна хмара зависла над цілою родиною. Батько кинув оком на доньку, син глянув на батька, одне глянуло на іншого і вже плачуть. Немов горох, покотились сльози по обличчі і кінець радості. А яка тут причина смутку? Вони пригадали собі, що рік тому Святу Вечерю готувала мама, а нині вона вже спочиває у гробі, а її місце при столі порожнє. Бачимо, що комусь радість, а їм смуток!

А ось там далі мати-вдовиця сіла з діточками до Святої Вечері; і вона рада би веселитись у це велике свято, а тим часом на думку прийшла пам’ять смерті покійного чоловіка, батька діточок і, набравши ложку страви, і вже не донесла до уст. Заболіло вдовине серце і вона заплакала. А за мамою доня, а за ними і син. Маєш веселий Святвечір.

Але повернімося з тієї частини села, бо тут здається якось сумно; перейдімо до другої половини, може веселіше буде на серці. Крізь вікно бачимо за столом двох стареньких людей: чоловік і жінка. Видно, що не один Святвечір відбули разом, бо вже сиве волосся покрило їхні голови, видно гарний вік прожили на світі. Думається, що може вони будуть веселі і раді, повинні тішитися, що Господь дозволив їм ще один Святий Вечір разом пересвяткувати. Бог знає – може вже і ос¬танній в їхньому житті. Сіли до Вечері, глянули один на одного і вже порозумілись… Не плачуть, бо де вже тих сліз набрати… Відклали ложки на бік і, замість веселих колядок, шепчуть заупокійні молитви. П’ятеро дітей поховали.

Годі далі засмучувати ваші серця серед цих людських терпінь і смутків. Свята Церква бажає показати всім нам де шукати ліку і потіхи на них. Якщо смуток цілого людського роду знайшов потіху в Ісусі Христі, якщо Христос Своїм народженням перемінив не такий смуток в радість, то цей Самий Христос повинен бути потіхою для всіх нас, що серед смутку зустрінемо Його Різдво. “Радість нам ся являє”… співаємо в коляді, нехай же справді Ісус Христос, якого пам’ять Різдва святкуємо, додасть радості скорботним душам. Нехай наша віра дає нам сили переносити всілякі життєві тягарі, а новонароджений Ісус, який приходить до нас, буде предметом нашої загальної радості.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *