У Христі Ісусі Бог, з’явився нам небувалим і незбагненним чином. Язичницькі народи могли собі уявити Бога великого. Бога небесного, що втілює все велике, величне, чудове, про що людина може мріяти на землі. Але тільки Бог міг відкритися людині, таким, яким Він відкрився у Христовому втіленні. Бог став одним з нас, але не в славі, а в немочі; безпорадним і знедоленим; вразливим і неначе переможеним; ганебним для всіх, хто вірить тільки в силу і в земну велич. У цю першу ніч, коли Бог став людиною, коли Сам Живий Бог замешкав плоттю серед нас на землі, Він прилучився до найважчої людської знедоленості. Ніхто не прийняв Його Матір під свій дах; всі визнали Його чужим, всі відіслали Його на далекий, нескінченний шлях, який тягнувся перед мандрівниками без даху і без привіту. І вони пішли — і в цю першу ніч Христос злучився з всіма тими, які із століття в століття проходять через життя і є тілесно та духовно відкинутими, ганебними, небажаними, виключеними з людського суспільства.
А таких людей через історію людства — незчисленна кількість. І до цього дня, на жаль, у великих містах і земних просторах скільки таких людей, яким нікуди піти, яких ніхто не чекає, за якими ніхто не зітхає, яким ніхто не готовий відкрити свій будинок, тому що вони чужі, або тому, що страшно перейматися долею таких людей, знедолених не тільки нещастям, але людською злістю; що стали чужими, тому, що інші люди викинули їх із свого серця, із своєї долі. Самотність — страшна, пекуча, убивча самотність, яка томить серця стількох людей, була часткою Пречистої Діви Богородиці, Йосифа Обручника і Христа, що лише народився. Він був чужим, ніким не бажаний, виключений і викинутий. Це — початок Його шляху; і на цьому шляху Він залучився, зі всіми, хто так живе і в наш час, серед нас є чужі люди, які повинні бути для нас братами; вони гнані людською боязкістю і злістю. Ми, християни, повинні побачити в них образ Того Бога, Якого ми благоговійно сьогодні вшануємо, і так їх прийняти, як ми прийняли б тепер Христа, якби Він з’явився перед нами: знедоленим, уразливим, безпорадним, ганебним, ненависним, гнаним…
Ось яким з’явився перед нами Бог, тому що Він захотів стати одним з нас, щоб жодна людина на землі не соромилася свого Бога: ніби Бог такий великий, такий далекий, що до Нього неможливо приступити. Він став одним з нас у нашому приниженні і в нашій знедоленості; і Він не посоромився нас, став як ми всі; не тільки через матеріальну, земну, фізичну знедоленість, не тільки тому, що був позбавлений людської любові, але тому, що Він зріднився — через Свою любов, через Своє розуміння, через Своє прощення і милосердя — Він зріднився і з тими, яких інші від себе відштовхували, тому що ті були грішниками. Він прийшов не до праведних, Він прийшов грішників полюбити і спасти. Він прийшов для того, щоб жодна людина, яка втратила пошану до себе самого, не могла подумати, що Бог втратив пошану до неї. Христос став людиною для того, щоб всі ми, всі, без винятку, включаючи тих, які втратили всяку віру в себе, знали, що Бог вірить в нас, вірить в нас в нашому падінні, вірить в нас, коли ми зневірилися один в одному і в собі, вірить так, що не боїться стати одним з нас. Бог в нас вірить, Бог стоїть вартовим нашої людської гідності, Бог — охоронець нашої честі і ради того, щоб ми могли в це повірити, це побачити своїми очима, наш Бог стає знедоленою, безпорадною людиною. Тільки ті, які вірять в силу і ні в що інше, тільки ті, які вірять в свою праведність, не знайдуть шляхи до Нього, поки не покаються, поки не побачать, що упокорювання, любов, жалість, милосердя — закон життя.
Вдивимося в цей образ Втілення: Христос нам явив упокорювання і любов Божу, віру Божу у все творіння, в нас, грішників, занепалих, і нам відкрив одночасно, які ми можемо бути великі і як глибока, бездонно-глибока любов Господня. Ось з цією вірою ми можемо жити, можемо ставати людьми у всю міру Христового втілення, і розглядати світ, в якому ми живемо, не тільки як мертвий матеріал, а як те, що покликане стати, врешті-решт, як би видимим одягом Божества, коли Бог стане все у всьому. Яка слава, яка радість і надія!
Безкорисним буде для нас Різдво Христове, якщо Христос Спаситель не народиться у кожного особисто, не народиться духовно у наших зболілих серцях і душах. А це можна здійснити лише через віру. Ісус надіється і чекає на це, що ми вийдемо в цих Різдвяних Святах Йому назустріч з вірою, бо Він є початок і основа нашого надприродного життя в Бозі. Тому, дорогі, ідімо назустріч Новонародженому Ісусові з сильною вірою, бо ми добре свідомі того, яке значення має Христос у нашому житті як тепер, так і у вічності.
Передріздвяна пора — це час очікування, молитви, благання і приготування до приходу Христа. Який хоче прийти як рік річно і знову народитись у кожній людській душі, з особливими Своїми ласками і дарами. Не будьмо байдужі, холодні і неспівчутливі, як колись мешканці Вифлеєма, серед яких Христос не знайшов місця, але був змушений шукати притулку в печері за Вифлеємом. Тож нехай кожний віруючий відчинить широко двері свого серця і душі на прихід Новонародженого Ісуса, щоб Він зміг туди увійти вільно, і радісно народитися наш Спаситель. Тоді і наші колядки будуть милими і щирими, які в ці дні по-особливому залунають в кожній хаті з наших уст.
Нема чого таїти, що всі наші помисли направленні на те, щоб мати більше грошей: чи не ця жадоба веде деяких жінок, чоловіків на заробітки за кордон, залишаючи своїх дітей без материнської чи батьківської опіки? “І гарну хату, ще кращу машину”, а дехто доходить до абсурду — ще міняє стару жінку на молоденьку. Ото наші скарби, через які і ми відмовляємося від Ісуса Христа, тому Євангеліє (Мт. 6, 21) говорить: “де буде скарб ваш, там і буде серце ваше”, а в (Мт. 6, 24) говориться: “не можемо служити Богові й мамоні”. А святий Апостол Павло (Кол. 3, 5) називає розпусту, пристрасть, жадобу до наживи ідолослужінням, а в посланні до Тимотея (1 Тим. 6, 10) грошолюбство називає коренем усього зла. Як бачимо, що це вже є не малий гріх, бо зневажається Небесне, а возноситься земне. А Господь хоче, щоб ми зреклися себе, взяли на себе Хрест свій і пішли за Ним, а в Євангелії записані такі слова Христові: “хто хоче зберегти душу свою, загубить, її, а хто загубить душу свою мене ради, той збереже її” (Мт. 8, 35). А ми такі заклопотані цим земним життям, що не чуємо Його голосу, а може не хочемо чути, тому і не думаємо відрікатись від себе, від своїх пристрастей і похотей, ми більше дбаємо за земне і тим самим губимо свою душу.
Один чоловік купивши квиток до Америки, сів на корабель. Під час подорожі їв одні лише сухарі, яких набрав зі собою у дорогу. Він щоденно із заздрістю дивився на всіх інших пасажирів, які в їдальні пароплава споживали свіжу їжу. На кінець він не витримав і запитав одного пасажира: “Скільки коштує такий обід в їдальні?” Цей здивовано поглянув на нього, оглянув його квиток і пояснив, що кожен пасажир, купуючи квиток, тим самим купує право споживати їжу на пароплаві. Отже, він також має це право – йти до їдальні без жодних переживань, сідати за стіл і споживати все те, що й інші. Можна тільки уявити собі розчарування цього чо-ловіка, коли довідався, що він за свою їжу заплатив від самого початку подорожі, купивши квиток на пароплав, а через своє незнання, він не скористався з їжі в їдальні, а весь час їв сухарі.
Подібно чинять дуже багато людей в духовному житті. Ісус Христос заплатив за наші гріхи, купив нам вічне спасіння і все, що потрібно для побожності та єдності з Богом на землі. А люди, замість того, щоб скористатися з цієї спільної ласки, неначе блудні сини, голодують та гинуть від свого незнання.
Тож просімо Господа, щоб охоронив нас від гріха незнань кріпив наші чесноти, щоб ми були не тільки званими, але і вибраними, щоб ми користалися з тієї духовної поживи – Божої Благодаті, що так рясно сходить кожну неділю під час спільної молитви в часі Святої Літургії.
З появою першої зірки за прадідівським звичаєм сядемо до Святої Вечері і як дуже бажав би Ісус Христос, щоб у цей Святий Вечір пропали з наших родин гнів, ненависть, незгода, щоб всі по-родинному з радістю могли вітати Новонародженого Ісуса, щоб панувала радість в кожному серці, в кожній хаті, у селі та місті.
І, здавалось б, що в цей час ніхто не зазнає смутку, що в такій хвилі не заплаче жодна душа, бо цей день створив Господь на радість людям.
І, дійсно, пам’ятка Христового Різдва наповняє радістю людське серце, однак не всі в радості проведуть цей святий день. Подекуди загостить і смуток, бо на землі немає такої радості, де б не було домішку смутку. Та не в самому торжестві лежить причина смутку у декого, якщо комусь сльоза жалю виступить на очах при Святій Вечері, то хіба з причини, що не так, як інші можуть звеличати тієї святої хвилини, якщо чиєсь серце заплаче, то хіба на згадку про минуле.
Ось загляньмо через віконце до хати свого найближчого сусіда. Там також сіли до Святої Вечері, хата ясно освітлена, стіл накритий різними добірними святковими стравами, що і на дві родини вистачило б цього Божого дару, і здавалось би, що там радість і веселість. Але пригляньмося лише на їхні обличчя, і побачимо, що ніби чорна хмара зависла над цілою родиною. Батько кинув оком на доньку, син глянув на батька, одне глянуло на іншого і вже плачуть. Немов горох, покотились сльози по обличчі і кінець радості. А яка тут причина смутку? Вони пригадали собі, що рік тому Святу Вечерю готувала мама, а нині вона вже спочиває у гробі, а її місце при столі порожнє. Бачимо, що комусь радість, а їм смуток!
А ось там далі мати-вдовиця сіла з діточками до Святої Вечері; і вона рада би веселитись у це велике свято, а тим часом на думку прийшла пам’ять смерті покійного чоловіка, батька діточок і, набравши ложку страви, і вже не донесла до уст. Заболіло вдовине серце і вона заплакала. А за мамою доня, а за ними і син. Маєш веселий Святий Вечір.
Але повернімося з тієї частини села, бо тут здається якось сумно; перейдімо до другої половини, може веселіше буде на серці. Крізь вікно бачимо за столом двох стареньких людей: чоловік і жінка. Видно, що не один Святвечір відбули разом, бо вже сиве волосся покрило їхні голови, видно гарний вік прожили на світі. Думається, що може вони будуть веселі і раді, повинні тішитися, що Господь дозволив їм ще один Святий Вечір разом пересвяткувати. Бог знає – може вже і ос¬танній в їхньому житті. Сіли до Вечері, глянули один на одного і вже порозумілись… Не плачуть, бо де вже тих сліз набрати… Відклали ложки на бік і, замість веселих колядок, шепчуть заупокійні молитви. П’ятеро дітей поховали.
Годі далі засмучувати ваші серця серед цих людських терпінь і смутків. Свята Церква бажає показати всім нам де шукати ліку і потіхи від них. Якщо чотирьохтисячний смуток цілого людського роду знайшов потіху в Ісусі Христі, якщо Христос Своїм народженням перемінив не такий смуток в радість, то цей Самий Христос повинен бути потіхою для всіх нас, що серед смутку зустрінемо Його Різдво. “Радість нам ся являє”… співаємо в коляді, нехай же справді Ісус Христос, якого пам’ять Різдва святкуємо, додасть радості скорботним душам. Нехай наша віра дає нам сили переносити всілякі життєві тягарі, а Новонароджений Ісус, Який приходить до нас, буде предметом нашої загальної радості.