Проповідь на свято Богоявлення

Коли Христос народився, то першими свідками Його Різдва стають пастухи. Вони прийшли до Господа від своїх отар, вони не мали часу, щоби приготувати себе, щоби поміняти одяг. У тодішньому суспільстві їм мало довіряли, тому що вони не мали часу на молитву, не мали часу здійснювати всі приписи та ритуали релігійного життя. І тут ми бачимо, що Господь приймає їх такими, якими вони є, показуючи, що і кожного із нас Христос прийме такими, якими ми є. Господь до кожного із нас прагне прийти, прагне прийти в наше життя, я б сказав, прагне прийти у простоту нашого життя. Більше того, Господь народжується поза Єрусалимом і помирає поза Єрусалимом. Пригадаймо собі, що Господь помирає посеред двох розбійників. Як пам’ятаємо, один із розбійників просив про помилування, а інший, навпаки, насміхався над Ісусом. Подібний вибір стоїть перед кожним із нас: ми можемо вибрати Христа, або можемо Його відкинути. Господь прагне, щоб ми насправді відкривали у собі своє покликання, щоб ми могли дати відповідь на питання: як нам жити нашим хрещенням.

Кожному із нас відомо, що таке ринок вживаних речей. Думаю, що чимало людей із нас там був. На одному такому ринку вживаних речей зустрілись дві жінки. Одна вже виходила і збиралась йти додому, а інша тільки прийшла. Та, що щойно прийшла, запитала подругу: «Чи сьогодні є щось цікаве на ринку, чи є щось варте уваги?» Та відповіла, що цікавого нема нічого і навіть не варто дармувати свій час, щоб туди заходити. Проте перша жінка сказала: «Я все ж піду, гляну, а раптом щось приглянеться». Через деякий час ця жінка вийшла із того ринку із старим срібним розп’яттям. Дорогою додому вона все роздумала якого гарного старовинного хреста їй вдалось віднайти, і як гарно цей хрест після реставрації буде виглядати в неї на стіні. Коли вона віддала його майстрові для віднови, то виявилось, що цей хрест, це розп’яття, було виготовлено видатним майстром і було досить коштовним. Ця жінка із превеликим задоволенням повісила цього хреста у своїй кімнаті, й щоранку та щовечора любувалась цим розп’яттям, як витвором мистецтва. Через кілька днів до неї в гості завітали донька із шестирічним сином, за той час, що бабуся та мама провели, розмовляючи, хлопчиком безтурботно бігав по дому, бавився. Та, коли він забіг у кімнату бабусі, то голосно закричав та із плачем звідти вибіг. Бабуся із мамою поспішили до нього, бо думали, що малюк міг заподіяти собі якусь шкоду, почали розпитувати його, що сталось. Хлопчик взяв їх за руки та підвів до розп’яття, показав пальцем та сказав: «Плачу, тому що не можу Йому нічим допомогти».

Троє людей дивились на те саме розп’яття. Перша сказала, що то сміття і не варте уваги, друга побачила у ньому тільки витвір мистецтва, красу, гарну роботу старовинного майстра, і тільки дитина, оцей шестирічний хлопчик, зміг побачити Христа, Бога, й Людину, яка переносила невимовні муки, та захотів Йому допомогти.

Наше бачення залежить від зустрічі із Христом. Все залежить від того, Ким є Христос у нашому житті; від того, наскільки ми живемо своїм християнським покликанням, наскільки ми живемо своїм хрещенням. Дивлячись на Хрест, на розп’яття, що ми там побачимо: витвір мистецтва чи Бога-Людину? Бог, раз увійшовши в наше життя, прагне діяти там постійно. Раз охрестившись, ми стаємо Божою дитиною, Господь постійно кличе нас, щоб ми Ним і для Нього жили.

Коли ми переживаємо свята, проводимо чимало святкових днів, ми відпочиваємо і переважно, як ми звикли останнім часом, проводити час або перед телевізором або в інтернеті. Останнім часом набрали популярності різні гумористичні програми, і направду болить, коли люди сміються із Бога, із святих речей. Уявіть собі: повен зал людей і всі вони сміються із того, що є святе. Чим ми ліпші за них, коли також, спостерігаючи це на своєму екрані, ми сміємось? Коли святе стає чимось смішним, чимось таким, над чим ми можемо посміятися, то слід запитати себе: а чи, насправді я є християнином? Мало охреститись, потрібно жити святим хрещенням, потрібно жити своїм покликанням, потрібно жити тим, що Господь вклав у серце кожного із нас.

Дорогі у Христі брати і сестри, ми маємо стати живим символом віри там, де ми є. Під час Хрещення Ісус почув слова: «Ти  єси син мій любий, у тобі – моє уподобання» (Мк.1:11). Господь уподобав кожного із нас, ми всі для Нього є улюбленими сином чи дочкою, на котрих є Його уподобання, тому живімо цим покликанням.

Ікона Хрещення Господнього показує нам, що ця подія відбувається в печері, в могилі. Тут іконописці передають нам той символізм, що Господь сходить до аду. Та й взагалі занурення Ісуса в йорданські води символізує сходження Його до аду. Ісус сходить туди, щоб всіх нас визволити. Іван Золотоустий повчав, що «занурення і виринання є образом сходження в ад і воскресіння». Христос прагне, щоб ми вже і зараз жили Його воскресінням. Але не можливо жити Воскресінням і не жити при цьому хрещенням. Ісус сходить в ад, але не як сторонній глядач, щоб дивитись на муки тих, хто там страждають, але щоб преобразити страждання, щоб забрати страждання кожного із нас.

Христос прийшов, щоб визволити кожного із нас до свободи. Ми можемо бути вільним тут і зараз, коли живемо хрещенням. Ми маємо пам’ятати, що ми улюблені діти. Не забуваймо, що кожен із нас є тим улюбленим сином чи донькою, не забуваймо, якою ціною ми є відкуплені, не забуваємо, до якої родини ми належимо… ми християни, ми охрещені, ми належимо до спільноти обраних, тих, котрі мають йти і проповідувати Ісуса Христа.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.