Святість як шлях до Успіху

«Святість – це пригода,
взагалі єдина пригода,
яка існує…
Хто це збагнув,
той дійшов до суті католицької віри»
Жорж Бернанос,
французький письменник

Пригадуєте ваші дитячі мрії? Пам’ятаю, у дитинстві мріяла здобути одразу три професії: продавця, лікаря і двірника, а ще хотілось стати відомою (наприклад, актрисою), знайти свого принца і робити якісь неймовірні речі… А мрії наших батьків чи дідусів та бабусь? Багато хто з них хотів стати космонавтом, міліціонером чи героєм свого часу, чи мучеником за свою віру і землю, виховати багато дітей… Сьогодні ж майже кожний мріє бути бізнесменом, юристом, лікарем чи журналістом, одружитись, виховати одну-двох дітей, купити автомобіль, побудувати власне житло. Наші мрії змаліли, наші прагнення стали меркантильними, прагматичними і приземленими: здобути це і ось це, стати на вищий щабель у суспільстві, оволодіти більшими ресурсами та багатствами, як матеріальними, так і інтелектуальними. У наш час мало хто мріє, наприклад, віддати життя за свою країну чи своїх рідних і близьких, не говорячи вже — за віру. Питання про святість не виникає взагалі. Все наше життя підпорядковується одній незмінній меті, за яку змагаємось до поту і крові — досягти успіху, часто будь-якою ціною.

Наш шлях до успіху — це дорога все більшого накопичення: здобути якомога більше інформації (адже «хто володіє інформацією — володіє світом»), якомога більше знання, якомога більше матеріальних благ, якомога вищий суспільний статус. На це спрямовані всі зусилля нас, людей XXI століття, що часто почуваємося такими розгубленими у сучасному десакралізованому світі, де виживає успішніший, багатший, прагматичніший, а на роздуми про велике просто немає часу. У цій погоні за уявним і омріяним успіхом такому поняттю, як святість, просто немає місця. В найкращому випадку вона стає відсунута до монастирів, далека від світу, а значить, вже не цікавить сучасну людину, вважається некорисною і клопітною справою, неактуальною і старосвітською, яку треба помістити на горищі історії.

Упродовж кількох тисячоліть ми пережили зміну парадигм і бачень людини: від homo sapiens (людини розумної) до homo sovieticus (радянської людини) та homo ludens (людини, яка грається), переживши найрізноманітніші кризи ідентичності. І попри це, впродовж усіх століть поряд із цими відомими дефініціями людини була незмінно присутня ще одна, яка практично ніколи не бралася до уваги, — homo sanctus (людина свята). За цей час ми мали можливість бути свідками святості у різних формах та іпостасях: від лікаря, який безкорисливо виконує своє служіння, — до вчених, до засновників орденів і мирян, до простих людей, які жили у наш час.

Сьогодні переживаємо певну кризу святості. Святий вважається свого роду дивиною, чимось неприродним чи навіть протиприродним. Homo sanctus стає антиподом та протилежністю homo sapiens та всіх інших відомих ідентичностей людини. Часто чуємо: «Ти поводишся так, наче хочеш стати святим?» або «Теж мені святий знайшовся». А святість ототожнюється з таким собі святенництвом, уявляється як безоглядна покірність всьому і всім із цілковитою відсутністю власної думки та ініціативи, з відчуженням від людей та справ цього світу, асоціюється з повним провалом та неуспішністю, зводиться до значення «релігійність» чи «праведність».

Як зауважує богослов Георгій Манцарідіс, у сучасній термінології життя моральне протиставляється життю природному. Обидва стани трактуються, як рівні і навіть протилежні. Природна людина представлена як «пристосована» до своїх прагнень і слабкостей, потягів та інстинктів, а її життя описується, як «природне». Такий підхід суперечить вченню грецьких отців, на думку яких праведне (моральне) життя і є природним життям людини, а людина моральна є власне натуральною, природною, справжньою.

Однак святість — це значно більше, ніж просто моральне життя: це цілком природне бажання людини відкрити образ і подобу Божу в своєму серці. Тому той, хто думає про святість, думає про те, як стати самим собою, правдивою людиною. А отже, як говорить Блаженніший Любомир, «бути святим — не означає бути диваком, це значить бути нормальною особою». Тобто правдива homo sapiens – це і є homo sanctus — цілісна, гармонійна особистість. У світлі цього іншого звучання набувають слова Івана Павла II про те, що «справжній християнин, тобто свята людина, є людською істотою, яка осягнула повноту» (зверніть увагу, справжній християнин = свята людина). А за вченням II Ватиканського Собору, «всі християни будь-якого стану і професії покликані до повноти християнського життя», тобто — до святості серця. Бо «святість — це Божий дар, покликання кожного християнина», — наголошує Блаженніший Святослав.

Ми також часто плутаємо святість із досконалістю, бездоганністю і перфекціонізмом. Тільки Бог може бути абсолютним, і лише у Ньому немає недоліку. Ідеальних людей не буває! Це правда, що нам деколи вдається бути на якусь мить у найкращому стані, зробити краще від усіх якусь річ, здійснити якийсь вчинок, на наш погляд, ідеально. Але це тимчасово, бо наступного разу ми усвідомлюємо, що можна було б зробити краще. Той, хто шукає довершеності у всьому, не може бути святим. Святий шукає лише Божої волі, шукає Бога, а не особистої реалізації та досконалості.

«Святість – це цілковите і безустанне віддання себе Богові та намагання подобатись йому думкою і бажанням», — наголошував св. Василій Великий.

Етимологія терміну святість бере початок від семітського слова Kodesh, що має значення «виділити», «виокремити», «відділити», «відрізати», а святий означає «інший», «не такий, як усі», «виокремлений». Коли говоримо, що Бог Святий, то це означає, що Він – Інший, що Він на все дивиться по-іншому, живе за іншою логікою. Тому бути святим — означає навчитись дивитися на світ і на себе по-іншому — «Божими очима».

Чи можна досягти святості у наш час? Це досить контроверсійне питання. Сучасне середовище диктує свої умови, стереотипи, розуміння самого себе і життя взагалі. Здається, сучасний світ уже не той, у якому жив Христос. Сьогодні не ті люди, обставини, час — усе інше. А тут з’являється Христос із закликом до святості, який промовляє через Святе Письмо та Церкву і ріже наш слух. Людина наче відмовляє Богу: «Ти спізнився! Це вже не актуально, світ став іншим!» Так, світ змінився, але Христос залишається той самий вчора, сьогодні і навіки (Євр. 13: 8). Він і нині кличе нас до святості, пропонуючи той самий шлях, що й 2000 років тому: «Я — Дорога, Правда і Життя» (Йо. 14: 6).

Яка вона, Homo sanctus (людина свята) XXI ст.? Більше 18 століть тому у фрагменті «Листа до Діогена» про сповідників Христа читаємо: «Християни не відрізняються від інших людей ні місцем проживання, ні мовою, ні одягом, їхній спосіб життя не відрізняється нічим особливим, вони уживаються з місцевими звичаями щодо одягу та їжі, однак самою своєю поведінкою свідчать про ті дивовижні, і навіть парадоксальні, права, якими керуються». Так можна сказати про святих: їхня щоденність така сама, як і в інших людей, але дивовижний і парадоксальний спосіб, у який вони її переживають, показує, що їх життя має неповторний зміст і сенс. Вони навіть не підозрюють про власну святість (це таємниця Бога, яку Він відкриває всім, хто навколо них, але їм — ні). Вони — інші, хоча здається, що такі ж самі. І хоча й ви¬конують ті самі справи, внутрішньо відрізняються, що помітно зовні…

Це прекрасно ілюструє вірш із дитячої книги Наталі Назар «Зірниця древнього Львова»:

Запитала доня тата: «Хто такі святі?
Де вони: чи лиш у небі, чи і у житті?
Як впізнати їх? Чи, може, все вони сумні?
Чи не люблять чиколяди?»
Тато каже: «Ні!
Ах, святі — звичайні люди: ходять
до крамниці,
Люблять їсти чиколяду, сало й полуниці. Але є одне, що різнить їх поміж других: Жива віра, любов щира —
це девіз святих!»

Свідчення життя багатьох святих — чоловіків і жінок віри, віддалених від нас у часі, або ж наших сучасників – вказують на те, що це можливо. Ми захоплюємося милосердям св. Матері Терези з Калькутти, любов’ю Жанни Беретти Молла, відвагою св. Йосафата Кунцевича, розсудливістю св. Хосе-Марії Ескріви та багатьох інших. Однак боїмося стати святими, боїмося навіть прагнути цього, бо знаємо, що це може надто дорого коштувати. Ми стаємо подібні до багатого юнака, якого полюбив Ісус, сказавши йому, щоб той роздав усе своє багатство і пішов за Ним. Однак він відійшов від Ісуса сумним, бо «мав великі багатства», чи радше, вважав себе багатим. Шлях до святості — це дорога все більшого втрачання, тобто віддавання Богові себе — здібностей, планів, кар’єри, життя. Недаремно Папа Іван Павло II в Сантьяго де Компостелла 20 серпня 1989 р. закликав людей з усього світу: «Не бійтеся бути святими!» Не бійтеся «продати» все, що маєте, і купити одну дорогоцінну перлину, якою є Сам Господь Ісус Христос. Бо тоді здобудемо усе, як святий Франциск, який одного разу, молячись цілу ніч, захоплено повторював слова: «Мій Бог і моє все».

«Але як Той, хто вас покликав, – святий, так само і ви самі усім вашим життям станьте святі», — запрошує нас апостол Петро (1 Пт. 1: 15). Виникає питання: як це зробити? Думаю, ключ у словах «усім вашим життям». Бути святим сьогодні означає бути свідком Христа в усіх обставинах нашого життя. Ми думаємо, що святість – це прерогатива мучеників за віру, героїв свого часу, містиків та стигматиків, людей відданих та саможертовних, а в нашому щоденному, буденному сірому житті її просто неможливо осягнути. Англійський богослов Дональд Ніколл підкреслює, що повсякденне життя – це ключ до освячення: «Кожна подія щоденного життя є водою на млин святості». І це від нас залежить, чи ми зуміємо її використати.

Святий Хосе-Марія Ескріва, засновник Opus Dei, вбачав дорогу до святості у сумлінному виконанні професійних та щоденних християнських обов’язків. Адже «християнство — це творчість, праця над собою, турбота про подружжя, відповідальність за дім, роботу… це святість на щодень», – пригадує нам о. Ксаверій Кнотц. А святими не народжуються, ними стають, тобто живуть ціле життя, «вдивляючись пильно в Ісуса», розширюючи простір свого серця для Бога. Бо «ми ніколи не є цілковито завершені: наша святість полягає у тому, що ми віддаємо себе Божій ласці, яка діє у нас», — говорить Бла женніший Любомир, тобто співпрацюємо з Духом Святим, дозволяючи Йому освячувати нас. А святість – це благодать плюс наша відповідь на неї — маленьке зусилля волі.

«План святості, якої очікує від нас Господь, — читаємо у книзі св. Хосе-Марії Ескріви «Шлях», — у цих трьох пунктах: свята непоступливість, святий примус і свята безсоромність». Свята непоступливість, пояснює автор, — це не грубість чи нетерпимість, а безкомпромісність у питаннях віри та моралі; святий примус — це спасіння життя багатьох, що так уперто прагнуть безглуздо вбити свої душі; свята безсоромність — в тому, щоб не перейматися думкою інших, не боятися бути смішним, понад усе шукаючи Бога.

Св. Тома Аквінський своїй сестрі, що запитувала у нього, як стати святою, відповів коротко і чітко: «Треба хотіти». Проте хотіти так, як скнара прагне золота, як мати любить свою дитину, як честолюбець бажає слави, — тобто усім серцем, цілим своїм єством.

Один місіонер порадив скептичному юнакові, який заперечував можливість святості у цьому світі, щодня проказувати сто разів особливу молитву: «Господи, вчини мене святим».

Можливо, нам, людям XXI століття, «сильним, цинічним, з іронічно примруженими очима, що соромимося м’яких жестів, теплих усмішок, коли приходить любов, зневажливо знизуємо плечима […], а пізно вночі, при щільно заслонених вікнах, заламуємо з болю руки…» (як писала польська письменниця Малгожата Гіллар), варто скористатися цими порадами?

І почати шукати Бога усім своїм життям.

Уляна Андрусів
Часопис «Слово», №3 (7) 2012 р.Б.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *