Чого вчить нас перемога Давида над Голіафом

Ізраїль, долина Ела, історія Давида та Голіафа. Це все відбувалося так давно. Тільки уявімо собі: Давид виходить проти могутнього велетня та вбиває його.

Чого ж вчить нас ця стародавня історія?

По-перше, ми вчимося нічого не боятися, ми вчимося перемагати духа залякування. Коли Голіаф вийшов та викликав на бій когось із ізраїльського народу, то весь Ізраїль був переляканий. Проте, в кінцевому результаті, хлопчина-пастух, здолав його.

По-друге, ми вчимося того, що про нас є кому потурбуватися. Перш, ніж Давид поніс їжу своїм братам, він поставив іншого пастуха приглядати за своїми вівцями. Це означає, що він був відповідальним.

По-третє, ми вчимося прощати образи інших, не звертати уваги на обмови та очорнення: ми бачимо, як Давид долає злі слова своїх братів. Перед тим, як він має вбити велетня, його ж ріні брати називають його поганим. Проте він справляється і з цим. І потім він йде назустріч із Саулом.

По-четверте, ми вчимося того, що ми не можемо бути успішними в служінні через світські способи, в обладунках Саула. Давид зняв з себе обладунки Саула та пішов, взяв п’ять гладких камінці для велетня. Це все, що було йому необхідно, бо він вірив не в меч чи спис, але у Всемогутнього Бога.

І що відбулося дальше: «А філістимлянин також підходив дедалі ближче до Давида, і щитоносець попереду нього. Споглянув філістимлянин і, побачивши Давида, погордував ним, бо був він ще хлопець, русявий, гарний з виду» (І Сам. 17:41-42).

Голіаф розлютився, коли побачив, що Ізраїль вибрав з-поміж усіх своїх воїнів хлопця-пастуха.

«Філістимлянин і каже до Давида: «Чи ж я тобі пес, що ти йдеш на мене з палицями?» І прокляв філістимлянин Давида своїми богами. І мовив філістимлянин до Давида: «Ходи до мене сюди, я віддам твоє тіло птицям небесним і польовим звірям». А Давид відповів філістимлянинові: «Ти йдеш на мене з мечем і довгим списом і коротким. Я ж іду на тебе в ім’я Господа Сил, Бога ізраїльських лав, якого ти зневажив. Сьогодні ж таки Господь видасть тебе в мої руки, я тебе вб’ю, відсічу голову від твого тіла» (І Сам. 17:43-46).

Давид не похитнувся, бо надіявся на Бога.

«…і дам твій труп і трупи філістимлянського війська – таки сьогодні! – птаству небесному й дикому земному звірю, і взнає вся земля, що е Бог у Ізраїля» (І Сам. 17:46).

«І от як філістимлянин рушив і, йдучи, насувавсь проти Давида, цей швидко вибіг із лав назустріч філістимлянинові, сягнув рукою до торби, взяв із неї камінь, метнув ним з пращі й поцілив у лоба філістимлянинові. Камінь застряг у нього в лобі, й він упав лицем об землю. Отак Давид подужав філістимлянина каменем і пращею, убив його на смерть: меча ж не було в руках Давида. Підбіг Давид і, ставши над філістимлянином, ухопив його меча, вийняв з піхви й завдав йому смерть, відтявши йому голову. Філістимляни ж, побачивши, що богатир їхній мертвий, метнулися втікати» (І Сам. 17:48-51).

Давид, хлопець-пастух, бере тяжкого меча та відсікає голову велетня, а потім показує царю Саулу. Згодом військо ізраїльтян проганяє зі своєї землі філістимлян. Давид нічого не боявся, бо у всьому надіявся на Господа. То чого ми маємо когось боятися, якщо з нами Бог?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.