«Учителю, котра найбільша заповідь у законі?» Він же сказав до нього: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого» (Мт. 22,36-39).
Один мандрівник, обходячи святі місця, почув, що в пустині, в скиту, проживає схимник високого духовного життя; мандрівник вирішив відвідати його і висповідатися в нього. Схимник прийняв мандрівника з любов’ю і попросив написати сповідь на папері. Декілька днів мандрівник пробув в скиту, приносячи перед Богом покаяння, свої гріхи він записав і віддав старцю. Той уважно прочитав сповідь, а потім сказав: «Брате, тут ти написав багато лишнього, а про найголовніше навіть і не згадав». Потім він продовжив: «Ти сповідаєшся із одних і тих самих гріхів, адже Господь уже простив їх тобі, – ти не віриш Тайні Сповіді і свої гріхи говориш знову і знову. Невже ти не віриш, що кров Христа, пролита за тебе, вже змила твої гріхи? Достатньо визнати їх один раз. Крім того, ти пишеш про різні причини, які не мають жодних відношень до твоїх гріхів. Ти докладно розказав про гріховні думки – цього не потрібно робити: розбираючи їх, ти можеш знову осквернити свою душу згадками. Ти вказуєш в своїй сповіді інших осіб: не потрібно в Сповіді називати жодних імен – говори тільки про самого себе. І на кінець, ти не сказав про найголовніше: ти не любиш господа, ти не любиш людей».
Мандрівник заперечив: «Отче, як мені не любити Господа! Адже я заради Нього залишив все і мандрую як бідняк! Як мені не вірити в Євангеліє, Його святим словам: чому ж тоді на Землі я повинен вірити? Як мені не любити людей?! Адже їхньою милостинею я і живу: кожний, хто подасть мені копійку чи кусок хліба, спасає мене від голодної смерті, вони – мої благодійники. Чи мені гордитися перед ними, коли в мене немає нічого, окрім цього лахміття?». Схимник відповів на це: «Брате, ти ще не пізнав внутрішнього духовного життя, тому ти добре не знаєш свого серця і зовсім не зрозумів те, про що я тобі говорив, – ось, прочитай сповідь, котру мені приніс недавно мій духовний син». Схимник подав мандрівнику листочки із сповіддю, і мандрівник почав читати вголос: «Уважно вивчаючи своє життя, я зрозумів, що зовсім не люблю Бога: кого я люблю, того ношу в своєму серці, ім’я його згадувати для мене є солодко; кого я люблю, про того завжди пам’ятаю і роздумую. Чи ж багато я думаю про Бога? Більша частина моїх думок – про скороминуче, суєтне і гріховне. Із двадцяти чотирьох годин в день заледве одну годину я посвячую роздумам про Боже Провидіння.
Коли я думаю про Бога, то думаю якось із неохотою і з примусом, а якщо, в цей час підійдуть до мене і розкажуть якусь плітку, то я з жадність вбираю кожне слово. Коли я читаю Святе Євангеліє чи книги святих Отців, то зараз же забуваю все написане, а плітки пам’ятаю довго, то це означає, – я не люблю Бога.
Кого я люблю, з тим я з охотою розмовляю, – час пролітає, як здається, непомітно, а на молитву я збираюся з трудом, з зусиллям, – і декілька хвилин молитви мені здаються довгими роками. Я хочу якнайшвидше відкинути молитву і зайнятися своїми звичайними справами. Я навіть шукаю привід для того, щоб швидше закінчити молитву. Тому я бачу, що не люблю Бога, адже я бажав би завжди розмовляти із Ним і роздумувати про Нього.
Кого я люблю, з тим хочу зустрічатися: але як я йду в храм? Холодно і з неохотою, не відчуваю Божої присутності в Церкві. Це ж означає, – я не люблю Господа. В часі самої молитви я думаю не про Бога, а завжди про стороннє і іноді, закінчивши молитву, навіть не розумію, – ранкові чи вечірні молитви я читав, – навіть час молитви не був посвячений Богові.
Якщо ми когось любимо, то бажання і волю його виконуємо з охотою, Сам Господь сказав: «Якщо любите ви Мене, то Мої Заповіді берегтимете» (Ів. 14,15). Якщо б я любив Бога, то вивчив би напам’ять всі Його Заповіді і старався виконувати їх. А якщо мене зараз запитають, які ці Заповіді, то я їх навіть не зможу перечислити. Тому я бачу, що не люблю Бога. Коли переді мною виникає вибір, поступити згідно волі Божої чи згідно волі свого похітливого серця, то частіше за все я поступаю згідно потягу своїх особистих пристрастей, – знову ж це означає, що я не люблю Бога.
Що ж стосується любові до людей, то, вдивляючись в себе і своє життя, я зрозумів, що не люблю нікого, крім себе самого. Коли ми любимо людину, то бачимо в ній тільки добре, а я бачу в людях одне зло, бачу їх гріхи. В самому собі тільки знаходжу чесноти і гідність. А це означає – я і людей не люблю. Кого ми любимо, то завжди їхні вчинки оправдовуємо, а я, навпаки, засуджую всіх оточуючих мене як негідних. А це означає – я людей не люблю. Кого ми любимо, того завжди з охотою прощаємо, а я пам’ятаю образи довго, можливо, навіть все життя. Отже, – у мене немає жодної любові.
Святе Письмо говорить: «Радуйтеся з тими, що радуються; плачте з тими, що плачуть» (Рим. 12,15), – але, слухаючи своє серце, я бачу, що благополуччя і щастя інших людей мене зовсім не тішить, я байдужий до них. Але і бачу щось дуже страшне в собі: чуже щастя засмучує мене. І, навпаки, коли з людьми стається нещастя, то я, зовнішньо співчуваю їм, а внутрішньо радію. Тому я зрозумів, що не люблю людей, в мені немає нічого святого!
Віра моя – тільки зовнішня. Якщо я вірив в Євангеліє, то тремтів би при думці про ад, прагнув би отримати Царство Небесне, проте згадка про смерть і майбутнє життя не торкаються мого кам’яного серця. Я бачу, як навколо мене помирають люди, але сам живу так, ніби вічно буду тут, на Землі. Це означає, – я невіруючий, означає, – я не боюся Бога. Навіть темні духи, духи аду, які ненавидять Господа, – за словами Святого Писання, тремтять перед Ним (див. Як. 2,19), але у мене немає і цього страху, який даний самому дияволу: я не тремчу перед погрозами Божими, через які Він звертається до світу і до мене через Пророків, – я зовсім бездушний.
Я вважаю себе віруючим, а живу так, ніби немає Бога. Навіть більш того, коли я прагну гріха і совість викриває мене, то я стараюся вбити, заглушити свою совість; мені здається, що кращим було б для мене, якщо б Бог зовсім не існував, тобто, – в серці своєму я боговбивця, я не вірю в Бога і не люблю Його. Я стою на богослужінні і, в ті святі хвилини, коли Дух Святий осіняє тих, які моляться в храмі, навіть в цей страшний для самих Ангелів час, я зайнятий порочними, брудними думками і нагадуваннями; знаходячись в Божім храмі, серце своє перетворюю в свинячий хлів. Це означає, що я не люблю Бога. Це означає, що я не вірю ні в що святе.
Я переповнений гордості: всіх людей в своєму серці я вважаю нижчими від себе, а самого себе – кимось вибраним. Я перетворив самого себе в якийсь кумир, якому тільки і поклоняюся. Якщо я читаю Святе Писання і твори святих Отців, то не для того, щоб виконати їх, а для того, щоб похвалитися своєї мудрістю перед віруючими, переказуючи їм Святі Книги. А якщо я зустрічаюся із світськими людьми, то, навпаки, боюся навіть показати себе християнином, щоб вони не засміяли мене і не назвали фанатиком. Перед світськими людьми я соромлюся навіть осінити себе хресним знаменням, яким був врятований людський рід. Тому я вважаю себе людиною, яка не любить Бога, яка ненавидить людей, яка не вірить в ніщо святе, яка переповнена гордістю.
Жахнувся мандрівник і сказав: «Отче, дійсно, я сповідався із своїх гріхів, але цих гріхів я не бачив в своєму серці. Що мені робити для того, щоб полюбити Бога?». Схимник відповів: «Все життя я працюю над тим, щоб любити Бога. Ця праця – це те, що належить нам, але сама любов – дар Божої благодаті. Проте я можу дати тобі декілька порад. Ти знаєш що таке є збільшуване скло? Це скло має таку особливість: якщо зібрати в нього сонячні промені і направити це сконцентроване світло на дерево, то воно поступово нагріється і розгориться. Ти ж збери, подібно до сонячних променів, свій розум в глибині серця, тримай в своєму серці ім’я Ісуса Христа, потім роздумуй про благодіяння Боже, про те, що ти знаходишся під потоком Божого милосердя, що кожний день твого життя – це дар Божий для тебе. Так ти почнеш відчувати подяку до Бога, а від подяки народжується любов. Потім, кожного дня читай Святе Євангеліє, читай для того, щоб виконати Його. Кожного вечора думай про те, як поступав сьогодні, який гріх вчинив, яку Заповідь виконав. Щоб полюбити людей, не осуджуй нікого ніколи, а старайся пам’ятати, що у кожної людини є приховані чесноти, і говори: «Ким би не була ця людина, вона краща за мене». Ворогам своїм подавай таємну милостиню і завжди молися: «Господи, дай мені любити Тебе з такою силою, з якою перше я любив гріх!».
Найвища ступінь любові до Бога і людей – це жертвенна любов, коли за своїх ближніх віддають своє життя, коли не відрікаються від віри в Бога навіть під страхом смерті.
Сьогоднішнє Євангеліє нагадує нам, що найбільшою із Заповідей, ціллю всього людського життя – є прагнення любити Господа, тобто посвятити Йому своє серце; це прагнення любити кожну людину як себе самого. Ця заповіді вимагають великої праці і самовідданості, але і велику нагороду обіцяє за них нам Господь. Той, хто в своєму серці носить любов, відрізняється від інших людей так, ніби його серце було б дорогоцінним каменем, який виділяє невидиме світло. Це світло неможливо самому побачити, але оточуючі відчувають його серцем. І тому біля пустинників і відлюдників збиралися монахи, в далекі монастирі йшли люди, щоб зігрітися в промінцях цієї невидимої світові любові.
Пам’ятаймо, що християнами ми є тільки тоді, коли маємо в своєму серці духовну любов. Заповіді любові до Бога і до людей – це крила, які піднімають людину вгору, ввись. Якщо в людини немає любові, то вона подібна до жалюгідного черв’яка, котрий безпомічно повзає по землі і не може піднятися із праху і попелу.
В молитві святого Івана Золотоустого, яку ми читаємо кожного вечора, знаходяться слова про прохання дарування нам любові. Але не тільки вечором, але завжди ми повинні просити Господа: «Господи, дай мені благодать любити Тебе; Господи, дай мені сили виконувати Твою волю; Господи, дай мені мужність відректися своєї гордості!».