Страх – одне з основних відчуттів, переживань, станів людини, одна з його базових емоцій, – скаже психолог. Крім того, страх – одна з головних рушійних сил людини в її релігійному пошуку.
Але чи добре це? Спробуємо знайти відповідь на це питання в Біблії. Цікаво, що страх – це перша прямо названа в тексті Біблії емоція людини. Справа відбувається на перших сторінках ще Старого Завіту, коли мова йде про створення Адама і Єви, у зв’язку з трагічними подіями в Едемському саду, де розігрується драма їхнього гріхопадіння. Текст Біблії побічно вказує на різні позитивні емоційні переживання перших людей («Тож побачила жінка, що дерево було добре для поживи й гарне для очей і приманювало» (Бут. 3,6). Але перша названа емоція – страх – вводиться в однозначно негативному контексті: після того, як Єва, а потім Адам, з’їли заборонені плоди від дерева пізнання добра і зла, вони почули голос Господа Бога, що ходить по раю прохолоди дня:«Але почули вони луну від Господа Бога, що ходив собі садом під час денної прохолоди, і сховався чоловік із своєю жінкою від Господа Бога серед дерев саду. Тоді Господь Бог покликав чоловіка і спитав його: «Де ти?»Той відповів: “Я чув твою луну у саді й злякався, бо я нагий, тож і сховався» (Бут. 3,8-10).
Отже, страх, згідно Біблії, вперше проявляється у людини так чи інакше у зв’язку з гріхопадінням, тобто в контексті недосконалості людини. Вже одне це не може робити страх ні єдиним, ні ідеальним – скажу сучасною мовою – мотиватором на шляху до Бога.
Про це багато сказано в Новому Завіті. На сторінках Євангелія найчастіше з вуст Спасителя і Божих вісників ми чуємо заклик: «Не бійтеся!». З цими словами Ангел з’явився Захарії, майбутньому батькові святого Івана Предтечі. З цими словами Архангел звістив Діві Марії Благовіщення. З цими словами Воскреслий Спаситель явив Себе апостолам…
Безумовно, місце страху є в духовному житті людини. Всі ми добре пам’ятаємо слова із Старого Завіту: «Початок мудрості – острах Господній» (Притч. 9,10). І ця думка очевидно вірна. Страх Бога, страх образити Бога, страх знехтувати Божою любов’ю, страх залишитися без Бога, страх гріха, страх покарання – це всі мотиви людської поведінки, які можуть і повинні «працювати» на спасіння.
Але якщо Бог є любов – то страх вже не може бути єдиною рушійною силою для спасіння людини. Ті слова, які ми зараз прочитаємо, знаходяться на останніх сторінка Нового Завіту, і, можливо, тому так часто забуваються..
У любові немає страху… Так-так… «Страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо страх має в собі кару, а хто боїться, той недосконалий у любові»(Ів. 4,18). Бог – любов підняв відносини любові на перше місце в ієрархії цінностей, люблячи людину, Він чекає від людини такого ж ставлення до Себе: «Тому ти вже не раб, а син; а коли син, то спадкоємець завдяки Богові» (Гал. 4,7). А це вже говорить сам Христос: «Тож слугами вже не називатиму вас: слуга не відає, що його пан робить. Називаю вас друзями, бо все я вам об’явив, що чув від Отця мого» (Ів. 15,15).
Все-таки зовсім інший тип відносин, і відносин міжлюдських, і, в першу чергу, інший тип відносин людини з Богом проповідує Євангеліє в якості актуального духовного завдання – не відносини страху, і не відносини рабства… Ми любимо Його, бо Він перший полюбив нас – ось християнський ідеал, мета, завдання…
А страх… Страх, з моменту гріхопадіння, неминуче присутній у світі занепалого людства. І головний аспект цього відчуття – це глобальна, всеосяжна проблема страху смерті, а точніше – страху небуття. Але, говорячи про страх перед небуттям, не можна не говорити про те, що, власне, сенс всього християнства і полягає в тому, що Христос вирішив проблему смерті Своїм воскресінням – і нам запропонував це ж рішення, обіцяючи християнам безсмертя і Царство Небесне. Християнин вже не може відчувати страху перед смертю і перед небуттям. Бо йому вказаний вихід.
Часто саме за цим і приходить людина в релігію, в Церкву. Зіткнувшись із глобальним страхом небуття, людина шукає в християнстві шляхів подолання цього страху. І тут результат може бути різним. Багато отримують в Церкві те, за чим приходять, але багато отримують в навантаження, на жаль, і нові проблеми – нові страхи.
Цікаво, що коли людина приходить в релігію, навіть не нахапавшись помилкових і непотрібних страхів, один новий, але почасти обґрунтований страх все ж йому може відкритися. Це той страх , про який писали Толстой і Достоєвський – страх самого себе. Дійсно, пізнання Бога, навіть відносне, відкриває людині море власних недосконалостей. І це бачення себе в новому, безсторонньому світлі, особливо з колишньою позицією самозаспокоєння:«у мене все добре», може народжувати досить важкі переживання. А незнання методів роботи з недосконалостями цілком може народжувати страх або навіть жах. А також зневіру. Цим станам можна протиставити святоотцівський заклик: «Не впадайте у відчай!». Віру в Божу любов, яка приймає і прощає грішну людину, але для цього треба бути зануреним в церковну традицію, яка має досвід подолання таких станів.
За матеріалами: www.foma.ru