Кажуть, що чеченці виводять назву свого народу, нохчи, до Ноя (на давньоєврейській – Ноах) і вважають себе його нащадками. Що ж, якщо вірити Біблії, вони мають рацію – але те ж саме можна сказати і про всі інші народи землі. Але чому ж Біблія не говорить про ще одного патріарха всіх людей, крім Адама?
Бог створив людину за своїм образом: «Коли Бог сотворив людину, він створив її на подобу Божу. Сотворив він їх – чоловіка й жінку, і благословив їх, і дав їм ім’я «людина» тоді, коли сотворив їх» (Бут. 5,1-2), а далі – Адам «Як прожив 130 років, то народився в нього син на його подобу й на його образ» (Бут. 5,3) (більше в Біблії такий вислів не зустрічається). Після гріхопадіння людство починає жити власним життям, будуючи свою цивілізацію. Все починається з братовбивства: Каїн вбиває Авеля, його виганяють, у Адама і Єви народжується третій син, Сет… Заразившись гріхом, як небезпечною хворобою, людство котиться вниз по похилій площині і, нарешті, досягає критичної точки: Бог засуджує його до винищення. Він знаходить тільки одного праведника – Ноя.
Біблійний автор не подає майже ніяких деталей про життя його сучасників – тільки один досить дивний епізод: «І сталось, як почали люди множитися на землі та народилися в них дочки, побачили сини Божі людських дочок, що були гарні, та й стали брати їх собі за жінок, хто котру вподобав… Були ж того часу велетні на землі – були вони й потім, коли сини Божі жили з дочками людськими, й ці їм родили. То були славетні велети давнини» (Бут, 6,1-4).
Про що говорять нам ці дивні слова? У багатьох народів давнини збереглися перекази про шлюби між божествами і земними красунями, від яких народжувалися герої (наприклад, Геракл народився від Зевса і цариці Тів, а засновники Риму Ромул і Рем – від Марса і весталки). У язичницьких культах існували обряди, під час яких дівчата нібито віддавалися божествам (насправді, їх жерцям або шанувальникам). І справа тут навіть не тільки в розбещеності: замість шанування Єдиного Бога-Творця язичники віддають себе у владу нижчим духовним силам, які в сучасному богослов’ї називаються демонами або бісами. Зазвичай, древні люди пишалися такими сімейними історіями, але Біблія явно їх не удобрює. Замість вільного спілкування з Богом, яке було доступне в Едемському саду Адамові та Єві, людство приходить до шлюбних союзів з демонами – це межа, нижче падати нікуди.
Про потоп, як і про створення світу, Біблія розповідає мовою міфу, а не мовою сучасної науки, якої тоді ще просто не існувало. У багатьох народів давнини (але далеко не у всіх) збереглися перекази про такі катастрофи, під час яких вціліла тільки одна сім’я. Так, вавилонські перекази розповідають про Атрахасисе, який був улюбленцем бога Ейа. Коли боги на своїй раді вирішили погубити занадто гучне і дратівливе людство, вони присягнулися не видавати нікому з людей своїх планів. Але Ейа не міг допустити загибелі улюбленця, тому він з’явився йому і … звернувся не до самого Атрахасісу, а до його будинку: «Послухай, стіно! Хатино, слухай! Зруйнуй свій будинок, корабель вибудуй!» Атрахасис зрозумів натяк, побудував корабель і так врятувався. Своїх сусідів він при цьому нещадно обманював, щоб не могли врятуватися разом з ним. Тільки після повені вавилонські боги усвідомили всю необачність їхнього вчинку: адже тепер було нікому приносити їм жертви. І тут Атрахасис спорудив жертовник. Боги були дуже раді дізнатися, що, завдяки маленькій хитрості одного з них, людство все-таки вижило, і тому Ейа не був покараний.
Історія Ноя, при всіх співпадаючих деталях, разюче відрізняється від вавилонського міфу. Серед людей свого часу тільки Ной «ходив перед Богом», тобто жив з постійною пам’яттю про Бога і вів себе так, щоб Йому догодити. Тому Бог вирішив вивести нове людство саме від Ноя. Він наказав Ною спорудити ковчег, тобто величезний плаваючий будинок. Ковчег був побудований людьми, але коли люди і тварини зайшли всередину, двері ковчега зачинив Сам Бог – так він додав останній штрих до творіння людини. У цей час хлинула злива, або, як каже розповідь, «цього дня прорвались усі джерела великої безодні й небесні загати розімкнулись, і лив дощ на землю – сорок днів і сорок ночей» (Бут. 7,11-12) – адже древні люди вірили, що одна водна безодня лежить під поверхнею землі, а інша – над небесним склепінням. Вода все прибувала, і, нарешті, покрила навіть верхівки гір. Після того, як дощ припинився і вода пішла на спад, минуло ще чимало часу, перш ніж мешканці ковчега змогли вийти на сушу. Щоб дізнатись, чи з’явилася суха земля, Ной випускав ворона і голуба. Коли голуб повернувся до нього з листом маслини в дзьобі, Ной зрозумів, що життя на суші відроджується – ось звідки у нас цей образ голуба з гілочкою у дзьобі.
Вийшовши з ковчега, Ной приніс жертву Богові, і Той пообіцяв, що більше не буде винищувати людство за його гріхи. Це була перше угоду (кажучи біблійною мовою, «заповіт») Бога з Його людством після гріхопадіння. Його знаком стала веселка – «лук» Бога (давньоєврейською мовою веселка називається тим же словом, що і бойовий лук). Але, щоб стримати зло, Бог встановив перший принцип старозавітного законодавства: «Хто проливає кров людини, того кров буде пролита людиною; бо на подобу Божу створено людину» (Бут. 9,6). Згодом цей принцип ляже в основу старозавітного законодавства, а з часом він стане основою і нашої правосвідомості.
Ною належало стати прабатьком нового людства. Його синів звали Сем, Хам і Яфет, і далі Біблія докладно перераховує нащадків кожного з них. Але, з точки зору Біблії, це не просто окремі люди – це родоначальники цілих народів. По суті справи, тут перед нами каталог усіх народів, які були відомі древнім євреям (звичайно, серед них ми не знайдемо мешканців Далекого Сходу, Америки чи Австралії). І всі вони – родичі в тій чи іншій мірі.
Цікаво, що ця класифікація не цілком збігається з даними сучасної лінгвістики та антропології. Так, євреї в усіх відношеннях були досить близькі ханаанеянам в Палестині і говорили на дуже подібній мові. Тим не менш, Евер – нащадок Сима, а Ханаан – син Хама. Мабуть, їх класифікація ґрунтувалася на якихось інших засадах, ніж сьогоднішня наука. А на яких? Важко сказати однозначно, але… мабуть, на тій ролі, яку належало кожному народу зіграти в Священній історії. Так, ця роль не визначалася походженням кожного народу, але вона бувала з ним пов’язана якимось особливим, якщо не сказати таємничим чином.
Наприклад, Ной був першим виноградарем та виноробом, і одного разу, трохи переборщивши з дегустацією, лежав голий у своєму наметі. Хам, чиє ім’я після цієї історії стало прозивним, розповів про це своїм братам. А брати накрили плащем наготу свого батька, зайшовши до намету задом наперед – так, щоб його не бачити: «Тоді взяли Сим і Яфет накривало собі на плечі і, підступивши спинами, прикрили наготу батька свого; обличчя ж їх були обернені від нього, то й не бачили наготи батька» (Бут. 9,23). Протверезівши, Ной благословив Сима і Яфета і прокляв чомусь не самого Хама, а його сина Ханаана, сказавши: «Проклятий нехай буде Ханаан! Останнім рабом нехай він буде своїм братам» (Бут. 9,25). Надалі ми читаємо про нащадків Ханаана, ханаанеяни шанували язичницьких богів і робили це самим огидним чином, аж до людських жертвоприношень. Вони вводили в спокусу і ізраїльтян, тому Старий Завіт наказує досить жорстко ставитись до них. Чи є зв’язок між нешанобливістю до батька далекого предка і невизнання Бога з боку нащадків?
У наступні століття європейські рабовласники, які вважали себе нащадками Яфета, а негрів – нащадками Хама, дуже любили цю історію. Подобалася вона також євреям і арабам, нащадкам Сима (семітам). Але насправді вона, звичайно, не виправдовує расової нерівності, а говорить про наслідки певного ставлення до батьківських гріхів. До того ж Новий Завіт доволі ясно говорить, що у Христі національні кордони долаються і вже: «Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал. 3,28).
За матеріалами: foma.ru