Євангеліє написане для всього світу, для всіх часів, для всіх народів. Але, коли ми слухаємо або читаємо його, то повинні слухати його так, немов воно звернене саме до нас, так, ніби Сам Господь розмовляє з нами. У Євангелії дані відповіді на всі питання, які ставить життя перед нами і перед усім світом, перед усім людством. Євангеліє – це якийсь світловий центр, з якого виходять незліченні промені, і кожен з цих променів торкається людського серця.
“Увійшовши в Єрихон, Ісус проходив через (місто). А був там чоловік, Закхей на ім’я; він був головою над митарями й був багатий. Він бажав бачити Ісуса, хто він такий, але не міг із-за народу, бо був малого зросту. Побіг він наперед, виліз на сикомор, щоб подивитися на нього, бо Ісус мав проходити тудою. Прийшовши на те місце, Ісус глянув угору і сказав до нього: “Закхею, притьмом злізай, бо я сьогодні маю бути в твоїм домі”. І зліз той швидко і прийняв його радо. Всі, бачивши те, заходилися нарікати та й казали: “До чоловіка грішника зайшов у гостину”. А Закхей устав і до Господа промовив: “Господи, ось половину майна свого даю вбогим, а коли чимсь когось і покривдив, поверну вчетверо”. Ісус сказав до нього: “Сьогодні на цей дім зійшло спасіння, бо й він син Авраама. Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло”. (Лк. 19, 1-10).
Господь Ісус Христос увійшов до Єрихону. дуже часто в Святому Письмі Єрусалим означає духовний світ, Небесне Царство, а Єрихон – наше земне життя в скорботах і гріхах, бо Єрихон, згідно Святого Письма, закляте та зацьковане місто.
Жив в Єрихоні якийсь митник, який звався Закхей. Як вже говорилось, митарі, або збирачі податків, які купляли ці посади на певний час, пили кров народу, як павуки. Їх ненавиділи, зневажали і в той же час боялись. І тут під митарем мається на увазі людина грішна, людина, віддана своїм пристрастям (особливо сріблолюбству), чоловік безсердечний, який не знає, що таке любов до ближніх. Хто ж є цією людиною? Митар – це кожен з нас, кожен, хто підпорядкований своїм пристрастям, гріхам і порокам. Закхей був старшиною митарів, він був багатий.
А, чим багаті ми? Ми багаті гріхами і нечистотами. І ось Закхей почув, що Ісус Христос проходить по вулицях Єрихону, і захотів побачити Спасителя.
Кожен з нас, подібно до цього митаря, в своєму житті відчував віяння, подих благодаті. Митар хоче побачити Христа, але Його заступає натовп людей. Що значить – натовп народу? Це наші суєтні турботи, наші гріхи, пристрасті, мрії, колишні звички. Вони, як стіна між нами і Богом. Вони, як щільний натовп, який стоїть між нами і Спасителем. Закхей був малий ростом, тобто низький. Що це означає? Те, що хоча ми і християни, але духовно не зростаємо, ми духовні карлики і тому не можемо бачити Христа, будучи придушені своїми гріхами. Далі говориться, що митар виліз на дерево. Що це значить, що він вліз на дерево? Він піднявся над землею. Цей образ пояснює один із великих подвижників, преподобний Йоан Колов. Він говорив: «Я схожий на людину, яку переслідує зграя диких звірів, готових розтерзати її, а вона вилізла на дерево; звірі стоять, гарчать, але до неї дотягнути не можуть». Його запитали, що означає ця притча. Він відповів: «Дикі звірі – це біси і мої пристрасті, а дерево – це молитва. Коли я починаю молитися і закликати ім’я Боже, то вони лише стоять віддалік і скрегочуть зубами, але схопити мене не можуть».
Отже, грішник піднявся своїм духом над землею в молитві. І Господь бачить його серце, – вже обновлене, яке потребує спасіння. Христос бачить митаря, який виліз на дерево, щоб краще розглянути Його, він вчепився за тонкі гілки, щоб втриматися та не впасти на землю. І, підійшовши до цього дерева, Господь виголошує такі таємничі слова: “Закхею, притьмом злізай, бо я сьогодні маю бути в твоїм домі” (Лк. 19,5). Що означають ці слова? Ми можемо тільки зустрітися з духовним світом через молитву, але, щоб Господь увійшов у наше серце, для цього необхідне глибоке покаяння. Митар спускається з дерева. Приносячи покаяння, ми повинні вважати себе нижчими за всіх: тільки той, хто принизить себе в покаянні та вважатиме себе останнім грішником, буде піднесений Богом. Грішник приносить полум’яне покаяння, і Господь входить в його будинок. Що ж є будинком? Його серце. Є образ в Одкровенні – говорить Христос: “От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо Мною” (Одк. 3, 20).
Будинок – це серце; двері, які мають бути відкритими для Господа, – двері покаяння.
Буває, що в Святих Таїнах, особливо в Причасті, або в якісь хвилини свого життя ми відчуваємо присутність Божу, а потім раптом все знову міняється: серце наше стає холодним, темним і порожнім. Господь покинув його! Чому? Тому, що наше покаяння не було переміною всього нашого життя, ми каялися, але залишалися такими ж. Господь приходив до нас, але, зажурений, йшов!
Але ось Закхей, він хоче утримати Небесного Гостя, він говорить: “Господи, ось половину майна свого даю вбогим, а коли чимсь когось і покривдив, поверну вчетверо” (Лк. 19,8). Віддати жебракам половину свого майна – це значить полюбити ближнього як самого себе. Віддати – не тільки майно, але і силу, і час, і, головним чином, нашу любов, наше серце. Якщо кого образив, віддати йому, – щоб примиритися з Богом, пробачити всіх людей, а потім просити прощення у тих, до кого ми були несправедливі. От необхідні умови для правдивого покаяння і для спасіння: перемінити своє життя, здійснювати милостиню і нести спокій та мир. Господь відповідає Закхею, але звертається і до народу, присутнього там. Треба сказати, що багато з народу нарікали, чому Месія увійшов в будинок цього знедоленого, нечистого в їх очах, безсердечного, жорстокого грішника.
Тут можна символічно побачити й інше: не тільки нарікання людей, але й здивування Ангелів, бо Ангели дивуються, наскільки Господь милостивий до нас, грішних і занепалим, які тільки те і робимо, що виконуємо волю бісів.
Ангели дивуються глибинам Божественної любові. І ось говорить Христос: “Сьогодні на цей дім зійшло спасіння, бо й він син Авраама” (Лк. 19,9). Що значить: син Авраама? Юдеї вважали себе нащадками Авраама, хоча, крім юдеїв, нащадками його були й інші народи, наприклад ізмаїльтяни та деякі бедуїнські племена… І ось, коли юдеї стали втрачати свої духовні цінності, то чим більше втрачали, тим більше говорили про те, що вони нащадки Авраама, яким, ніби Царство Небесне може передаватися як майно в спадщину, ніби нащадки успадковують без особистої праці, доблесть і подвиги своїх предків; вони вважали себе духовно привілейованим народом, «приреченим» на спасіння і благоденство. Навіть язичницький філософ Сенека говорив, що того, кого Бог обирає на служіння, того обирає Він на страждання.
І ось, брати і сестри, Господь відкриває нам інше, не кревну спорідненість з праведниками, а спорідненість духовну. Той, хто творить справи, подібні до тих справ, які творив Авраам, той і є істинний син Авраама по духу. Колись цей великий праотець прийняв Сина Божого під свій дах, під покровом Мамврійского дуба, і отримав обітницю: сповіщення про те, що у нього народиться довгоочікувана дитина. А тут Закхей приймає Ісуса Христа, Сина Божого, під стріху свого будинку і удостоюється великої радості: чує звістку про своє спасіння.
Церковна історія знає вражаючі приклади покаяння грішників. В Олександрії жив якийсь митар, на ім’я Петро, збирач податків, такий самий, як Закхей, відрізнявся ще і особливою суворістю, жорстокість і не людяністю. Якось він йшов вулицею, несучи кілька хлібів, і жебраки стали говорити, що, напевно, немає такої людини, якій він міг би подати милостиню. Один з них, каліка, сказав: «А що ви мені дасте, якщо я випрошу в нього якесь подаяння?». Вони обіцяли його нагородити. І тоді цей понівечений жебрак підійшов до Петра і став настирливо просити і благати його подати хоч що-небудь. Петро ненавидів жебраків і при вигляді нещасного каліки розлютився. Він хотів кинути в нього каменем, але каменя не виявилося під рукою, і він в своїй люті кинув йому в обличчя хліб. Жебрак зловив цей хліб, приніс своїм друзям. Ті здивувалися. Розділили хліб між собою і стали їсти, дякувати Богові і молитися за душу Петра, який хоча і мимоволі, але подав їм милостиню і нагодував їх.
Минув деякий час, і Петро захворів. Він був уже при смерті і бачив свою душу на Божому суді, бачив Ангелів і демонів. Він бачив, як демони покладили на одну чашу ваг його злі, темні справи і гріхи, і ця чаша схилилася до самої землі. Інша чаша, чаша добрих справ, була порожня. Але ось один із Ангелів поклав на неї один єдиний добрий вчинок, який вчинив Петро для себе, хоч і невільно: кинуту в обличчя жебракові буханець хліба. І ваги захиталися, і ця чаша стала переважувати іншу. І Ангел промовив: «Іди знову на Землю, Петре, і додай добрих справ, щоб не загинула душа твоя».
Після цього видіння митар абсолютно перемінився. Він роздав усе, що мав, жебракам, відпустив на волю своїх рабів, крім одного слуги, і пішов мандрувати по святих місцях. Вклонившись Гробу Господньому в Єрусалимі, він сказав своєму слузі: «Не маю більше нічого, щоб дати бідним, продай мене в рабство, а ці гроші роздай бідним». Слуга відмовився. Тоді Петро сказав: «Якщо ти не послухаєш мене, то я покараю тебе і сам продам тебе в рабство в далеку країну». Слуга відповів: «Я зроблю так, як ти хочеш». Петро сказав: «Я ще сильний і можу виконувати будь-яку роботу, поведи мене і продай на ринку». Той роздягнув його до пояса, обв’язав шию мотузкою і повів продавати на ринок.
Якийсь ремісник, ювелір, заплатив необхідну суму за Петра, взяв його в свій дім, а вірний слуга роздав отримані гроші бідним. А Петро, ставши рабом, служив господареві, відрізнявся чесністю і розумом; ремісник відчував, що з приходом нового слуги благословення Боже спочило на його будинку і на всіх його справах. Через деякий час він випадково дізнався, що Петро був одним з найбагатших людей Олександрії, був навіть знайомий із самим імператором. Злякався ремісник і негайно захотів покликати Петра і подарувати йому свободу. Але Петро, дізнавшись про це і боячись людської слави, вирішив віддалитися. Будинок був закритий. При дверях стояв німий сторож, Петро крикнув йому: «Відкрий двері!». І раптом німий заговорив і сказав: «Негайно відкрию тобі, пане!». І відчинив двері. Петро зник, пішов у пустелю. А коли запитали воротаря, що трапилося з ним, чому він раптом заговорив, то він сказав: «З вуст цієї людини начебто виходив вогонь і доторкнувся до мене, і після цього я зцілився». І так колишній грішник і митар став великим святим і чудотворцем.
Євангеліє, над яким ми роздумуємо, закінчується словами: “Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло” (Лк. 19, 10). Господь став Сином Людським, щоб ми стали синами Божими по благодаті. Господь прийшов, щоб спасти загиблого.
Преподобний Єфрем Сирін пише: «Наша Церква – Церква, яка погибає, але, одночасно, Церква, яка кається». Але якщо ми, засліплені гординею, не будемо бачити своїх гріхів, якщо станемо говорити або навіть тільки думати про свою праведність, то ми станемо подібними до фарисеїв, і тоді, брати і сестри, Господь пройде повз наш дім.
Для того, щоб покласти початок спасіння, необхідно усвідомити себе останнім грішником, але не тільки усвідомити, а й перемінити все своє життя, як це сталося з Закхея.
Пам’ятаймо: якщо ми і впали в бездну гріха, але покаялися щиро, від усього серця, Господь не залишить, не відкине, але помилує і спасе нас. Бо Йому так само притаманне помилувати і спасати, як сонцю випромінювати світло і тепло!