Звідки береться віра

Чому невірство Томи Церква називає «добрим», адже будь-яке невірство є шкідливим для душі.

Апостол Тома відомий тим, що засумнівався у Воскресінні Христа. Звідси пішов відомий вислів: Тома невірний. Так кажуть про людей, які відмовляються вірити безсумнівній істині.

Однак невірство буває різна. Тома хоча і засумнівався, але всім серцем хотів, щоб слова апостолів виявилися правдою. І коли Христос з’явився йому, Тома в ту ж хвилину всім серцем визнав свою віру у відомих словах: «Господь мій і Бог мій!» (Ів. 20,25). І після цього все життя віддав проповіді Євангелія, за переказами, дійшовши до Індії.

А буває невірство іншого роду: коли людина всім серцем не хоче, щоб Євангельська звістка виявилася істинною. Таке невірство є майже невиліковним, і тут не допомагають жодні переконання, жодні докази. Якщо в глибині душі людина не хоче прийняти Христа, то навіть, якщо вона своїми власними очима стане свідком великого дива, вона все одно не повірить.

Чому ж людина не хоче вірити, що Євангеліє є істина? Причини різні. Часто тому, що людині не вигідно, щоб Бог існував, бо людина живе так як їй заманеться, розгнуздано та безбожно. Адже, якщо Євангеліє істинне, то доведеться відповідати перед Богом за свої гріхи. А якщо воно не істинне, то можна і далі спокійно жити по своїй волі. Тому підсвідомо така людина дуже хоче, щоб Бога не було, і вона починає переконувати в цьому і себе, і інших. І тоді навіть чудеса виявляються безсилими.

Господь під час земного життя здійснював безліч чудес, проте фарисеї і законники так і не повірили в Нього, а прийняли рішення Його вбити. Вже після цього рішення, вкінці Свого земного шляху, Христос робить на їх очах найбільше чудо – воскрешає померлого Лазаря, який пролежав чотири дні в труні і розклався. Що ж, чи повірили противники Христові? Зовсім ні, навпаки, вони тепер вирішують і Лазаря вбити, щоб через нього не увірували інші люди.

У Євангелії Христос каже, що Він є світло і що всякий, хто робить лихе, ненавидить світло і не йде до світла, щоб не виявилися діла його. Не бажаючи виконувати волю Божу, фарисеї і законники жили по своїй волі і тому вперто не вірили в посланників Божих. Спочатку вони відкинули проповідь найбільшого з пророків – Івана Хрестителя. Іван жив як строгий аскет, і фарисеї оголосили його фанатиком і біснуватим. Христос спілкувався з різними людьми, розділяв з ними трапезу, був присутній, наприклад, на весіллі в Кані Галилейській. І фарисеї звинувачують Його в протилежному: Він багато їсть, п’є і проводить час з людьми грішними і сумнівними.

Немає нічого нового під сонцем: і в наш час чимало людей з тим же мотивом не приймають Христа. Своїм невірством ці люди намагаються виправдати себе і заперечити Бога. Прямий атеїзм, можливо, і доживає свій короткий вік. Проте, якщо хтось перестав бути атеїстом, то це ще не означає, що він стане церковною людиною. На жаль, найчастіше це буває не так, бо в людині продовжує діяти все той же прихований мотив: якщо я живу без Бога, без Церкви, мені все дозволено.

І ось, відмовившись від примітивного атеїзму, люди винаходять інші причини, по яких, як їм здається, вони не можуть жити по-християнськи, не можуть прийти до Церкви. Якщо раніше вони казали: ми не віримо в Бога і тому в Церкву не ходимо, то тепер вони кажуть, що вірять у Бога в душі, а от попам не вірять і тому в Церкву не ходять. І щоб виправдати таке своє життя, починають звинувачувати Церкву в мислимих і немислимих гріхах.

Часто невіруючі критики докоряють Церкві в речах протилежних. «Церква наша консервативна і фанатично сувора, – голосно заявляють вони, – відкидає будь-які реформи, в ній довгі служби, суворі пости, тяжкі приписи і правила». Але ось проходить якийсь час, і ті ж самі люди починають лаяти Церкву за протилежне – мовляв, Церква наша всіх розпустила, порядку в ній немає, кожен сам собі господар, кожен що хоче, те й робить, а подивіться, як у інших – сувора дисципліна, повний порядок і контроль.

Віра дається від Бога, і без волі Божої ніхто не може стати віруючою церковною людиною. «Ніхто не спроможен прийти до мене, коли Отець, який послав мене, не приведе його», – каже Христос (Ів. 6,44). Але Господь прикликає людину не просто так, а лише якщо бачить у ній прагнення виконувати Його волю. Тому хоча віра і є дар Божий, але, чи отримає людина цей дар чи ні, залежить від самої людини – від того, наскільки вона здатна відмовитися від своєї волі заради виконання Божої волі. Ті люди, які намагаються жити по совісті і слідувати добру, легко можуть прийти до віри і до церковного життя. Христос є світло, і в Євангелії сказано, що до цього світла йдуть по правді, бо діла їхні бажані Богу. Цим людям Сам Господь допомагає знайти істину і встати на шлях віри.

За матеріалами: http://www.nsad.ru

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.