Проповідь на неділю Отців І Вселенського Собору

Дорогі у Христі брати та сестри, у сьогоднішньому недільному Євангелії, ми чули слова дивовижної Господньої молитви. Ісус молиться до Свого Небесного Отця.

В Євангеліях ми зустрічали чимало таких сцен, ми знали, що Ісус багато молився, але не знали як і про що саме Він просив Свого Отця. Для нас збереглися тільки деякі прекрасні фрази: «Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив це немовлятам. Так, Отче: бо так тобі було до вподоби. Все передане Мені моїм Отцем, і ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина…» (Мт. 11:25-27); «Отче, тобі подяку складаю, що вислухав єси мене! Я добре знаю, що повсякчас вислуховуєш мене, тож тільки з-за люду, який ото стоїть навколо, сказав я: щоб вони увірили, що ти мене послав» (Ів. 11:41-42).

 Ці фрази є схожими до цієї молитви, котру ми із вами чули. Дивовижна молитва, котру зумів відтворити й записати для нас євангелист Іван. Він не зумів би так точно передати слова Ісуса, якби сам не повторював їх у молитві. Вираз «Ісус Христос», «Ісус Месія» в стиху 3 звучить ніби дивно в устах Самого Ісуса. Можливо, що тут та в інших місцях, євангелист Іван щось додав чи змінив, щоби ця молитва в подальшому могла відтворюватися самими учнями чи практикувалася у спільнотах. Проте вона залишилася неймовірною й підводить нас до того, про що йдеться в Євангелії від Івана.

 У цій молитві ми бачимо міцний зв’язок між Ісусом та Його Небесним Отцем, таку єдність та близькість, яку ми ніде не зустрінимо. Той зв’язок, який ми шукаємо впродовж усього свого життя. Адже нам, людям, є важливо знати, що нас хтось любить, що нас завжди чекають, що нами радіють та за нас переживають. Ми відчуваємо потребу жити у спільноті, яка плекає Божі та моральні цінності. І ми створюємо такі спільноти: сім’ю, родину, народ, де розвивається наша культура, мова, звичаї. Але найбільше ми прагнемо знати, що є саме та людина, котра ніколи нас не покине, котра завжди поруч, котра дарує свою любов, турботу та молитви. Тому ми створюємо міцні сім’ї, де панує любов, злагода та щастя, тому ми створюємо спільноти, куди можемо заносити всі свої болі та терпіння, знаючи, що там завжди допоможуть та підтримують. І цей зв’язок не розривається, не зникає, а, навпаки, міцніє.

І цей зв’язок показує нам Господь, де Отець-Син-Дух Святий, нерозривно пов’язані. І тільки тоді, коли ця молитва стане нашою молитвою, ми зможемо увійти у взаємну любов Ісуса та Отця, яка відновить та підійме нас. Така дивовижна сила та зміст цієї молитви.

 У першій частині цієї молитви ми чуємо прославу та прохання. Ці дві думки міцно переплітаються. Ісусове служіння на землі підходить до кінця, але попереду на Нього очікують великі випробування. І від цієї ночі, коли Христос молиться, розпочинаються Його страждання. Ісус говорить Своєму Отцю, що Він виконав усі довірені Йому справи, слова, котрі було потрібно сказати, уже всі сказані. Усе, що Отець довірив Йому, Він відкрив Своїм вибраним учням. Тут ми бачимо основу самої молитви – радість та прослава.

Він просить Свого Отця прославити Його, піднести, посадити поруч зі Собою й наділити «тією славою, яку Я мав у Тебе, перш ніж постав світ» (Ів. 17:5). Бо саме Месія, як говорять псалми: «… буде правити від моря аж до моря і від Ріки аж до кінців землі» (Пс. 72:8). Іншими словами Він буде володарювати над усією вселеною. Нове життя народжується у світі Ісуса і через Ісуса. Коли Він воскресне й переможе смерть, тоді всі Його послідовники зрозуміють, що Він дійсно зійшов з висоти від Отця Небесного, і повірять у Нього.

Сьогодні Ісус закликає кожного із нас приєднатися до Нього, прийняти Його молитву, відгукнутися на Його поклик. І не зневірюватися, не впадати у відчай. Якими б важкими не були обставини, який би жахливий не був час, в якому ми живемо, ми маємо знати, що Ісус ніколи не покидає нас, Своїх дітей. Йому знайомий нас стан, Він відчуває наш страх, Він йде поруч стежиною нашого життя, Він все розуміє. Бо й сам усе це переживав. Згадаймо, як Господь входить у наш світ? Ще немовлям Він стає переселенцем та біженцем, бо Його переслідують, щоби убити. Він покидає рідні краї і вирушає у далеку небезпечну дорогу, у єгипетські краї. Він стає біженцем, щоби приєднатися до тих людей, котрі втікають від жахіть війни, щоби зберегти свої життя, котрі покидають рідні домівки, де зростати й були щасливими, й вирушають у далекі незнані краї.

Господь розуміє кожну людину й відчуває її біль, страх та відчай. Навіть тоді, коли здається, що усі відвернулися та покинули – Господь поруч. Він обіймає й витирає сльози, і, через вимушене переселення, дає нове пізнання тих прекрасних місце, куди втекла людина. Він допомагає людині краще зрозуміти себе і віднайти себе там, де вона перебуває: чи то Закарпаття, Львів, Тернопіль, Волинь, Польща Італія, Німеччина, США. Він допомагає віднайти й усвідомити своє глибоке українське коріння, своє українство, саме на чужині, далеко від рідного дому. І тоді людина розпочинає нове життя: змінює своє ставлення до рідної мови, рідного народу, рідної землі, цінує усі ті дари, котрі отримала від Бога, відчуває вдячність до тих народів, котрі відкрили не тільки свої домівки, але й свої серця, і прихистили та створили гідні умови для життя. І дякує за будь-яку допомогу: гуманітарну, фінансову і військову. І дивує увесь світ своєю мужність та відданістю рідній землі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.