Старий Завіт говорить про Бога, як про єство духовне, нематеріальне. Саме тому, що Бог – Дух, ізраїльтяни не повинні були робити собі ідолів, як це робили народи, які їх оточували.
В Євангелії від Івана ми читаємо: «Та надійде час, – ба, вже й тепер він, – що справжні поклонники Отцеві кланятимуться у дусі й правді. А таких поклонників і шукає собі Отець. Бог – Дух. Ті, що йому поклоняються, повинні у дусі й правді поклонятися» (Ів. 4:23-24). Суть слів Ісуса в тому, що оскільки Бог – Дух, то Йому належить поклонятися в Дусі, а не на певному місці.
Живий, істинний Бог не може бути прив’язаний до якоїсь географічної точки чи архітектурної споруди. Він – Дух. Він не відвертається від створеного Ним світу. Він трансцендентний до цього світу, як автор і режисер до вистави, яка розігрується на сцені.
Духовна природа Бога робить очевидним те, що ми не в змозі Його відчути фізично. Він невидимий, ми Його не можемо дослідити, до Нього доторкнутися. Ми можемо тільки Його пізнати. І Господь завжди бере ініціативу на Себе. Він завжди відкривається людині, починаючи із Старого Завіту. Справжнє поклоніння Богові можливе в Ісусі Христі і через Ісуса Христа. Тільки в Ньому одному воплотилася істина. Саме Він стає Воплоченим Словом Божим. І тільки Він один здатний дати нам Духа, щоби ми могли пізнати Бога та поклонятися Йому в істині та Дусі.
Чого вчить нас євангельський уривок, який Церква читає в неділю самарянки (пор. Ів. 4:5-42)?
Як на мене, то тут є вказівка кожному із нас, що певна погана практика Богопочитання може стати перепоною до пізнання Бога. Життя жінки-самарянки до зустрічі із Христом дуже гарно показує цей принцип. До тих пір, поки вона не визнала своїх гріхів, в її житті не було місця істинному поклонінню. Такої ж помилки допускався ізраїльський народ, коли вони вважали, що тільки обряди задовільнять Бога, а їхнє життя, вчинки та мораль не мають жодного значення. Чи не про це говорив пророк Амос: «Хоч ви мені й принесете всепалення та ваші хлібні жертви, я їх не прийму. На ваші мирні жертви з годованого скоту я й не погляну. Усунь від мене твоїх пісень гомін! Гри твоїх гарф я слухати не хочу. Нехай тече, неначе води, справедливість – і правда, як ріка потужна» (Ам. 5:22-24). Це також означає, що в правді поклонятися Богові можуть тільки ті, хто щирий в своїх стосунках із Богом, хто здатний залежати від Нього та жити в послусі Йому.
Чи не слід і Церквам переглянути своє служіння? Чи вони дійсно служать в Дусі та правді? Чи вони щиро бачать свою історію перед Богом та перед тими, супроти кого вони могли прогрішитися?
Ще однією перешкодою до істинного поклоніння можуть стати неправильно розкладені акценти. І знову в цьому Євангельському уривку ми бачимо яскравий приклад. Євреї та самаряни були втягнуті в конфлікт через неправильне розуміння поклоніння, через незнання того, що між ними є Месія, котрий був посланий обновити їхній зв’язок із Богом. По наших громадах дуже часто можемо спостерігати те, що виникають конфлікти: яку пісню співати на Літургії чи після неї, нерідко людина, яка вперше зайшла до Храму, відразу з нього і виходить назавжди, бо її безцеремонно починають вчити як правильно молитися і таке інше. Кілька років назад, були суперечки, як приймати Святе Причастя: настоячи чи на колінах. На жаль, подекуди вони ще тривають і досі. І мало хто задумувався над тим, що причастя потрібно приймати з чистою душею в правді та істині.
Чи не нагадує це все нам суперечку євреїв та самарян, де слід служити Богові: на горі Геризин чи Єрусалимі. Багатьох із нас більше цікавить форма, ніж сам зміст. Факт залишається фактом, що Бог – Дух і немає жодної абсолютної кінцевої форми Богопочитання та поклоніння.
Оскільки Бог – Дух, ми можемо поклонятися Йому, керуючись тільки Його Об’явленням, явлінням в Сині, в Слові, що стало Тілом. Поклоніння повинно бути зосередженим на Христі, оскільки він є осердям Писання, воплоченням Істини, Єдинородний Син Божий. Якщо в центрі немає Христа, то до нас справедливі є слова Господні: «Поклоняєтеся ви, не знавши кому» (Ів. 4:22). Якщо ці слова були звернені до жінки, поклоніння котрої хоча б частково були основані на догматах Старого Завіту, то тим більше ці слова відносяться до нас.
Бога не слід ототожнювати із Церквою. Він висуває Свої права на кожну людину, пропонуючи кожному відмовитися від застояних вод та зачерпнути свіжу, живу воду, яка принесе нове життя. Ніхто не оправдається словами: в яку Церкву він ходив. Як самарянка не могла оправдатися більш, ніж столітніми суперечками про те, котра гора більш свята: Сіон в Єрусалимі та Геразим, де здійснювали свої богослужіння самаряни.
Ісус прийшов на землю для того, щоби принести нам нове життя, яке заключається в тому, щоби відмінити значення святих гір. Бога не можуть вмістити навіть небеса. Тим більше Бога не в змозі вмістити будь-яке одне місце. Святині, котрі будує людина – це тільки знак Божої реальності. Проблеми починаються тоді, коли людина підмінює цю реальність, коли собі шукає якогось «чудотворного місця».
Заключні слова: «Таких поклонників шукає Собі Отець» (Ів. 4:23) закликають нас зробити все, що від нас залежить, щоби ми поклонялися Богові в істині та правді, бо за можливість Йому поклонятися заплачена занадто висока ціна. Бог віддав за нас Свого Єдинородного Сина.
«Обличчя моє шукайте» (Пс. 27:8). Якщо ми істинно віримо в Нього, то не зможемо не промовити разом із псалмоспівцем: «Твоє обличчя, Господи, я шукаю» (Пс. 27:8).