Євангельське читання сьогоднішньої неділі починається з роздумів про прощення: нам необхідно прощати один одного, якщо ми хочемо, щоб Бог простив нас.
«Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт. 6,14-15).
Про що перш за все потрібно подумати, коли ми читаємо ці Євангельські уривки? Про те, що ми потребуємо прощення гріхів. Немає такої людини, яка б не мала гріхів, великих і малих. Про одні гріхи ми забуваємо а на інші взагалі не звертаємо увагу, а ще інші пригнічують не дають спокою. Людина щодня робить нескінченну кількість менших чи більших злочинів, тобто гріхів. Не помічає цього тільки той, хто ставиться до себе надто поблажливо або зовсім не висуває до себе жодних вимог, вважаючи природним кожен свій вчинок і знаходячи виправдання на будь-який гріх. Але той, хто намагається провадити християнське життя, а особливо той, хто слухає голосу свого сумління та будує своє життя на Євангеліє, постійно виявляє, що в ноього велика кількість гріхів. Минуле, сьогодення – все переповнене гріхами, і навіть майбутнє загрожує багатьма спотиканнями і падіннями. Людину це лякає і змушує, не покладаючись на себе, благати Бога про допомогу і просити прощення за вже вчинені гріхи. Для того, щоб Бог простив нам наші нескінченні і незліченні гріхи, ми повинні самі пробачити всім людям, які провинилися перед нами. Прощення не повинно бути формальним – недостатньо просто не бажати помсти людям за їхню провину (хоча це також надзвичайно важливо), потрібно прощати, як сказано в Євангелії, від цілого нашого серця. У душі не повинно залишатися жодного зла, навіть жодної неприязні – так, наче б не сталося нічого прикрого чи образливого для нас.
«Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт. 6,14-15). Цей закон діє непомітно, але природно і постійно: коли ми всією душею прощаємо людині, то відразу ж відчуваємо в собі якусь благодатну зміну – умиротворення, спокій, любов і смиренність, а коли до нас вкрадається хоча б помисел неприязні, то зразу ж порушується наш духовний світ.
Сьогоднішнє євангельське читання попереджає нас про те, що, вступаючи в час Великого посту, ми повинні думати про прощення гріхів, а не про досягнення якоїсь особливої духовності, святості або досконалості. Ми постимо для того, щоб Бог простив нам гріхи, але при умові, коли ми простимо гріхи нашим ближнім. Це та умова, яка була відкрита нам не святою людиною або пророком, але Самим втіленим Сином Божим, а тому – це істина, вічний Божественний закон, в якому немає нічого часткового або тимчасового, і ми не повинні цим знехтувати.
«Коли ж ви постите, не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє обличчя, щоб було видно людям, мовляв, вони постять. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду» (Мт. 6,16). Кожен стих Євангелія є найглибшим і найкориснішим повчанням. Коли ми постимо, ми повинні не нарікати, ремствувати і сумувати, а радіти з того, що взяли на себе цей подвиг. Є дуже точний і мудрий вислів: Великий піст – це духовна весна. Навесні, коли оживає і розцвітає природа, людина не може сумувати. Тим більше не може вона нарікати, коли сама духовно оживає. Покаяння дивним чином поєднується з радістю. Преподобний Григорій Синайський сказав про покаянний плач, що це плач радісний, який творить тільки радість. І справді, ніхто б не витримав багатьох і гірких сліз, якби вони не приносили душі благодатної розради і радості.
Але, виявляється, люди можуть сумувати ще й напоказ. Ми спотворюємо, викривлюємо свої обличчя заради похвали, заради того, щоб люди подумали, що ми здійснюємо щось незвичайне, нестерпне для людини, від чого внутрішньо страждаємо, мучимося так, що навіть наше особа спотворюється від посту. Звичайно, це ознака лицемірства. Ми повинні постити не заради людей, а заради Бога. На жаль, несправедливість дійсно часто торжествує: лицеміри користуються більшою славою і повагою, ніж щирі люди. Господь Ісус Христос викривав юдеїв, кажучи: «Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити. А був він душогубець від початку, і правди він не тримався, бо правди нема в ньому. Коли говорить брехню, зо свого говорить, бо він брехун і батько лжі. Мені ж, що правду вам каже, ви не вірите» (Ів. 8,44-45). Так уже влаштована людина: той, хто звик брехати, вірить брехні, а правду не сприймає, тому що вона здається їй неприродною. Простота не сприймається лукавою людиною. Але ми не повинні шукати людського схвалення, інакше ми отримаємо свою нагороду у вигляді похвали. Нам потрібне, якщо можна так висловитися, Боже схвалення. Якщо ми свої постні подвиги будемо робити на показ, то ми отримаємо нагороду від людей і не отримаємо нагороди від Бога.
«Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму, що перебуває в тайні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт. 6,17-18). Не варто розуміти ці слова буквально: ніби потрібно намастити голову пахощами і гарно одягнутися. Ці слова означають, що ми повинні виконувати подвиг посту радісно, без зневіри. Сумує мимоволі навіть той, хто постить задля людей, тому що він робить це без бажання, але той, хто творить піст заради Бога, радіє, що може отримати від Нього нагороду. І якщо людина постить правильно, вона і насправді її отримує. Звичайно, не завжди піст можна приховати від людей, та й не завжди це доречно. Християни по цілому світу з завтрашнього дня вступають у Великий піст, і не потрібно це приховувати. Якщо ми будемо говорити іншим людям, що не постимо, то можемо таким чином спокусити їх, підштовхнути до знехтування церковними приписами. Подвиг посту потрібно здійснювати потай від самого себе, не надаючи цьому жодного значення, не думаючи, ніби ми робимо щось велике, а, отже, заслуговуємо нагороди. Нагорода наша полягає в прощенні гріхів. Ми боржники перед Богом, і піст – це спроба повернути Йому хоча б малу частину боргу, а точніше, показати, що ми бажаємо це зробити, хоча і не можемо.
«Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить, і де підкопують злодії і викрадають. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають» (Мт. 6,19-20 ). Скарби на землі збирає той, хто робить чесноти, і піст в тому числі, заради схвалення, похвали від людей, заради слави і затвердження серед інших людей або, як зараз кажуть, заради самореалізації. Але на землі «міль та іржа». Що таке «міль та іржа»? Це забуття. Ставлення людей поступово міняється, і слава, якою ми так дорожили, починає забуватися, пропадати, іноді навіть перетворюється на повну протилежність. Те, що вчора здавалося нам дуже славним, сьогодні перетвориться на нашу ганьбу, і нам буде соромно за це протягом цілого нашого життя. Цінити славу, придбану серед людей, – нерозумно. На землі все тимчасове і суєтне. «Злодії підкопують і викрадають, міль і хробацтво нівечить» – цими словами Євангеліє говорить про заздрість, неприязнь, ненависть. «Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають», – де нічого не змінюється, а тому, якщо ми догодили Богові, то на небесах не втратимо нічого і ніколи. Як би не змінилася наше життя – сьогодні нас поважають, завтра над нами будуть сміятися, сьогодні нам кланяються, завтра будуть з презирством відвертатися, – але на небі нічого не зміниться. Якщо ми придбали скарб на небі, то він залишиться нашим надбанням у вічності, тому що там немає земної суєти та зла.
«Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт. 6,21). Якщо у людини є якесь майно, вона не може про нього не думати, боячись його втратити. Людина піклується про свій скарб, і думки про нього завжди з нею. Якщо нашим скарбом стане людська слава, то ми постійно будемо думати про те, як би нам її підтримати. Іноді люди схвалюють хороші вчинки, але нерідко, а особливо в наш час хвалять те, що насправді грішне і огидне. Домагаючись людської слави, ми врешті-решт прийдемо до того, що будемо грішити, бажаючи догодити людям. Іноді людина готова зробити зло або навіть підлість тільки для того, щоб показати, що вона може за себе постояти, що вона мужня, стійка і хитра, а не якась слабка, безпорадна. Можна навести безліч прикладів, коли догоджання призводить до гріха. Але якщо скарб наш буде на небесах, якщо ми будемо шукати тільки Божої слави, а слава Божа – це Божественна благодать. Ми повинні прагнути до того, щоб заволодіти своїми скарбами, якими зараз не маємо можливості користуватися. Уявіть собі, що людина прагне розбагатіти, але всі її гроші знаходяться за кордоном. І ось вона збирає і збирає, але не може скористатися своїм багатством, поки не виїде за межі країни. Щось подібне відбувається і з людиною, яка збирає собі скарб на небі. Вона знає, що він є, але оволодіти своїм скарбом в повній мірі, жити в достатку духовних благ вона ще не може, тому що для людини, що живе на землі, це неможливо. І тому той, хто думає тільки про догоджання Богові, той всією душею прагне на небеса, і для нього сама смерть стає радісним переходом від тимчасового, марного і скорботного життя до вічного блаженства.
Спаситель говорить, що треба прощати людям гріхи і в той же час не догоджати людям. Ми повинні всіх прощати, але це не означає, що ми повинні коритися людям, які нав’язують нам свою волю, яка противиться Євангелії. Ось з яким настроєм і якими думками ми повинні вступати в час Великого посту.
Отже, дорогі брати і сестри, за час Великого посту з допомогою Божою постараємося очистити свої серця і душі! Наблизимося до вічності в цей сприятливий для покаяння і спасіння душі час.