Найбільша з чеснот…

Євангельська притча про митаря та фарисея підготовляє нас до вступу на дорогу покаяння. Щоб краще зрозуміти цю притчу потрібно нам прочитати Євангельський стих, який передує їй. Господь Ісус Христос говорить цю притчу «до деяких, що були певні про себе, мовляв, вони справедливі й ні за що мали інших…» (Лк. 18,9).

Отже, ця притча адресована до тих, хто вважає себе за праведників, і в той же час принижує всіх інших людей, які в порівнянню із ним здаються грішниками. Зміст цієї притчі можемо виразити кількома словами: покаяння найвище за усі чесноти.

Якщо ми заглянемо в свою душу, то, напевне, що швидше за все побачимо, що ми про себе думаємо подібно, як і цей фарисей. Така вже є людська наша природа, що ми шукаємо оправдання для наших гріхів. Тому до кожного із нас відноситься ця притча про митаря і фарисея, бо кожен із нас має в душі свого фарисея, який завжди думає, що він є кращим за інших.

«Два чоловіки зайшли в храм помолитись: один був фарисей, а другий – митар. Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди – грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину» (Лк. 18,10-12). В цих словах фарисея поміщено осудження інших. Він вважає себе кращим за інших людей, він хвалить себе, що він не грабіжник, нікого не скривдив, не перелюбець. І наважується навіть порівняти себе з іншою людиною, яка стоїть в храмі біля нього.

Але навіть багато із стародавніх мудреців розуміли, що гріх полягає не тільки в ділах, але і в думках. Розповідають, що один чоловік, який заздрив Сократу почав його очорнювати і звинувачувати в різних страшних гріхах. Учні Сократа, які це все чули хотіли провчити цю людину. Але Сократ їх зупинив: «Не потрібно цього робити, тому що в душі я є саме таким». Як бачимо, що навіть поганські філософи розуміли, що якщо гріх не проявляється в ділах, то він може проявлятися в думках. Якщо я не грабую на ділі, то хіба немає у мені заздрості до чужого добра, до чужого благополуччя?

Гріховність цього фарисея проявляється через гордість, через осудження митаря, про якого він нічого не знає, але набирається сміливості осуджувати його, порівнювати себе до нього. І це відбувається не перед людьми, а перед Богом. А, отже, в глибині душі цей фарисей вважає, що він кращий за багатьох інших людей.

«А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним» (Лк. 18,13). Цей митар не смів піднести навіть свого погляду на небо, він себе вважав негідним дивитися на прекрасне голубе небо, за котрим було приховане Царство Боже. Він не перераховує жодних своїх добрих діл, не перераховує жодних чеснот, але бачить в собі тільки одні гріхи. Звичайно, що це не означає, що для смирення потрібно бути великим грішником. Але уважна людина зможе побачити в собі велику кількість гріхів. Споглядання своєї гріховності приховує від нього усі його чесноти і добрі діла. Звичайно, що немає людини, яка б за своє життя не зробила хоча б одного доброго вчинку. Вкінці-кінців ми любимо своїх ближніх і стараємося для них вчинити хоча будь-яке добро, але той, хто споглядає свою гріховність він і цього не бачить у собі. Він забуває про те, що він вже зробив доброго і бачить в собі тільки одні недоліки, прогрішення та помилки і намагається їх виправити. Людина, яка перебуває у постійні боротьбі сама із собою, і постійному покаянні, бо покаяння – це не тільки плач над гріхом, але і боротьба із ним, дійсно, не може нічого доброго подумати про себе.

Ісаак Сирін говорив: «Початок спасіння людини полягає в тому, щоб людина щиро вважала себе грішником». Не думайте, що це легко. Є одне, коли ми в своєму розумі усвідомлюємо цю очевидну річ, і інше діло – відчути це усім своїм серцем, так, щоб це вилилося у молитву. Ми промовляємо велику кількість покаянних молитов, а нерідко і повторюємо слова митаря: «Боже, будь мені милостивий», але думаємо про себе як фарисей: «Дякую Тобі, Господи, що я не такий як інші люди». І на ділі виходить, що в нас немає покаяння.

Але не слід, думати, що той, хто намагається виконувати Заповіді та приписи Церкви обов’язково повинен бути гордою людиною. Потрібно розуміти, що ця притча – це не розповідь про подію, яка відбувалася. Але вона подає нам урок. Зміст цієї притчі полягає в тому, що покаяння одна із найбільших чеснот. Навіть, якщо людина немає жодних чесноти, але має тільки покаяння, то можна сказати, що вона має всі чесноти. Із життя святих можемо побачити, що ті, хто перебували у постійній боротьбі із своїми гріхами, вони усвідомлювали свою неміч; і це приводило їх до смирення і покаяння. Із життя святих знаємо, що вони день і ніч багато плакали над своїми гріхами. Але ці ж люди і воскрешали мертвих, і зцілювали хворих, а їхнє життя було рівноангельським. А ми, живемо у світі, можна сказати, що грішимо кожної миті і не можемо побачити і усвідомити своїх гріхів. Нам здається, що ми є добрими, тому що нас оточують ніби погані люди.

Якщо ми будемо самі себе підносити, то Господь нас принизить: Його благодать відійде від нас і тоді в нашу душу увірвуться пристрасті. Якщо ж ми будемо впокорювати себе перед Богом, то тоді сподобимося того, що Бог нас возвисить. Возвисимося не в тому сенсі, що в нас появитися певна гордість, але в тому, що ми з’єднаємося із Богом.

В нашій душі повинно бути глибоке розуміння своїх гріхів, але і повинна бути і глибока надія на Боже милосердя. Це ми бачимо із молитви митаря: «Боже милостивий, будь мені грішному» – він ніби говорить: «Я є грішноком, але Ти будь милостивим до мене». І ось, надіючись на Боже милосердя, і вважаючи себе грішниками, ми сподобимося Божої благодаті і здобудемо те, що необхідне для нашого спасіння – істинне покаяння, разом із тим прощення наших гріхів і надію на спасіння в вічності.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.