оцей брат твій був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся

Роздумуючи над притчею про блудного сина, ми готуємо себе до Великого посту – того часу, який кожен з нас зобов’язаний провести в покаянні. Ця притча показує нам і зразок покаяння, і приклад того, як ми повинні ставитися до людей, які через покаяння приходять до Церкви, повертаються до доброчесного життя. Євангеліє вчить нас, що ми повинні радіти цьому і приймати їх як рідних, близьких, і аж ніяк не заздрити їм і не дивуватися тому, що людина, яка тільки що прийшла у Церкву, може мати більшу благодать, ніж ми, які постійно відвідуємо Божий храм.

Ця притча показує нам Божественну любов на прикладі батьківської любові. «В одного чоловіка було два сини. Молодший з них сказав батькові: Тату, дай мені ту частину маєтку, що мені припадає. І батько розділив між ними свій маєток. Кілька днів потім, молодший, зібравши все, подавсь у край далекий і там розтратив свій маєток, живши розпусно. І от як він усе прогайнував, настав великий голод у тім краю, і він почав бідувати» (Лк. 15,11-14).

Коли ми віддаляємося від Бога і марнуємо усе одержане від Нього, настає голод, голод Божого слова. Він позбавляє людину можливості зміцнити свою безсмертну душу в доброчесному житті. Коли ми починаємо відчувати духовний голод, то через незнання і недосвідченості намагаємося наситити свою душу чимось земним.

«Пішов він і найнявся до одного з мешканців того краю, і той послав його на своє поле пасти свині. І він бажав би був наповнити живіт світ стручками, що їх їли свині, та й тих ніхто не давав йому» (Лк. 15,15-16).

Для того щоб правильніше зрозуміти те, про що говорить притча, треба уявляти, як сприймали слова Спасителя Його слухачі. Для нас свині – це звичайні тварини, м’ясо яких християни вживають в їжу. Для юдеїв – це тварини нечисті і огидні. Пасти свиней означало щось принизливе і образливе, останній ступінь падіння, де людина опустилася до самого дна. Стручки – це насіння дерев, які росли в Палестині, їх використовували для виготовлення вина, а те, що від нього залишалося віддавали на корм тваринам. Звичайно, цей образ був всім зрозумілий, оскільки слухачі Спасителя знали, як годують тварин. Якби ми дізналися, що людина хоче насититися їжею, яку їсть худоба, ми б вельми поспівчували їй, що вона дійшла до крайньої убогості. Але у блудного сина не було можливості насититися навіть і цим.

«Опам’ятавшись, він сказав до себе: Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю» (Лк. 15,17). Ось до якої крайності він дійшов – не просто голодував або недоїдав, але вже помирав від голоду. Дійсно, всяка людська душа, яка не кормиться словом Божим, не живе в спілкуванні з Богом, помирає від голоду.

«Встану та й піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів» (Лк. 15,18-19). Ця людина зізнається в грісі, насамперед, перед самим собою, усвідомлює свою негідність і упокорюється. Вона уже не бажає повернутися в колишній стан і жити як син у батька, користуючись всім батьківським надбанням і майном як своїм, але мріє хоча б бути наймитом. Тоді в людині відбувається переродження: заради його смирення і усвідомлення гріховності їй знову даються сили для того, щоб здійснити покаянний шлях, повернутися до Бога. Людина повстає з свого низького, занепалого стану. Благодать Божа зміцнює її для того, щоб вона своїм розумом, душею, внутрішнім станом і розташуванням почала наближатися до Бога.

«І встав він і пішов до батька свого. І як він був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його» (Лк. 15,20). Ще коли ми далеко від Бога, і не змінили свого життя, тоді Бог, бачачи нашу внутрішню переміну, наближається до нас подібно як батько з цієї притчі. І не просто наближається, а ніби біжить нам назустріч, обіймає нас Своєю благодаттю, огортає Своїм милосердям, тому що своїм покаянням ми знову стали йому милі і дорогі.

 

«І вони заходились веселитися. А старший його син був у полі; коли ж він, повертаючись, наблизився до дому, почув музику й танці» (Лк. 15,24-25). Це був незвичайно радісний бенкет. Це образ того, яка радість буває у Бога, Його святих, Божих ангелів, коли хтось із людей кається. «Покликав він одного із слуг і спитав, що воно таке було б. Той же сказав йому: Брат твій повернувся, і твій батько зарізав годоване теля, бо знайшов його живим-здоровим Розгнівався той і не хотів увійти. І вийшов тоді батько й почав його просити» (Лк. 15,26-28). Ось що робить заздрість навіть між рідними братами! Старший брат мав би любити молодшого і радіти за нього, як це зазвичай буває в сім’ях, але заздрість засліпила його, і він розгнівався, тому що з ним вчинили несправедливо. Як бачимо, заздрість відлучає людини від благодаті, від Бога.

Батько любить всіх: і того, хто спокусився солодкістю світу і грішив тяжкими гріхами, і того, хто віддається гордості і заздрості. І як до молодшого сина він побіг назустріч, так і на старшого не розгнівався, вийшов і почав його кликати. «А той озвався до батька: Ось стільки років служу тобі й ніколи не переступив ні однієї заповіді твоєї, і ти не дав мені ніколи козеняти, щоб з друзями моїми повеселитись. Коли повернувся цей син твій, що проїв твій маєток з блудницями, ти зарізав для нього годоване теля. Батько ж сказав до нього: Ти завжди при мені, дитино, і все моє – твоє. А веселитись і радіти треба було, бо оцей брат твій був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся» (Лк. 15,29-32). Батько волає до нього: «Я батько, а ти його старший брат – і ми повинні б обидва радіти його поверненню. Але якщо в тебе немає радості, то цим ти викриваєш в собі таємний гріх, який заважає тобі насолоджуватися спілкуванням зі мною» – заважає всім нам насолоджуватися спілкуванням з Богом.

Кожний з нас, незалежно від того, наскільки далеко він відійшов від батьківської оселі, від Церкви, від Бога, від правди, якщо тільки схаменеться, прийде в розум і знайде в собі силу знов повернутися до джерела світла й любові, негайно отримає прощення і колишню любов Небесного Отця.

Блудний син, оповідає Євангеліє, ще далеко був на шляху до батьківського будинку, а батько вже вийшов йому назустріч, відкрив свої обійми і покрив сина любов’ю і прощенням.

Якщо грішник знаходить у собі силу знову повернутися до свого Отця, Господь повертає йому те багатство, яке він безрозсудно розтратив на гріховних дорогах життя, повертає колишнє синівство.

Блудний, але син… І як важливо це завжди пам’ятати. Син… Син Отця Небесного. І якими б грішними ми не були, навіть якщо ми втратили істину, отчий дім, але залишилися синами, то це вже все: і можливість, і надія, і спасіння. Головне – взагалі не втратити відчуття синівства, пам’ятати, що є можливість виправитися і знов знайти батьківську любов.

Вводячи нас у дні Великого посту, Церква нагадує нам про цю радісну і щасливу можливість.

Хай же Господь, Котрий знає не тільки наші діла, а й думки, не позбавить нас Благодатного дару синівства й усвідомлення того, що всі ми – діти Небесного Отця, бо це усвідомлення завжди допомагатиме негідному стати гідним, неправедному – праведним, тому, хто заблукав, – повернутися на правильний шлях, хто загубився, – знайтися, загиблому – повернутися до життя.

Схожі публікації:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *