Читаючи чи слухаючі євангельські притчі, ми, ніби переносимось у часи Ісуса та стаємо Його слухачами. Подібно до сьогоднішньої євангельської притчі ми змогли себе відчути простими слухачами Ісуса, Котрий проповідував людям на вулицях міст.
Господь розповідає притчу про таланти. Один пан доручив своїм рабам примножити його багатства і дав кожному із них певну суму грошей: комусь п’ять талантів, комусь – два, а комусь – тільки один. Талант, у той час, був грошовою одиницею, один робітник за 15 днів міг заробити один талант. Сьогодні ж слово «талант» у нашій мові має зовсім інше значення і воно означає певний дар чи майстерність у людини. Так про майстерного столяра, художника чи скрипаля ми говоримо, що вони талановиті.
Ось цей господар із євангельської притчі доручає своє майно слугам і чекає на те, як вони стануть розпоряджатись його майном. В ті часи, в Палестині, було розповсюджено те, що кошти вкладали в якісь справи. І, напевне, що слухачі Ісуса, почувши, що пан роздає своїм слугам певні фінанси відразу ж почали собі уявляти куди б вони вклали ці гроші. Як бачимо із притчі один, взявши п’ять, здобув інших п’ять талантів, той, що одержав два – здобув ще два і тільки той, кому було дано один, закопав той талант у землю і він, звичайно, не приніс жодного прибутку. І цей слуга ще й себе виправдовує словами: «Пане, знав я тебе, що ти жорстокий чоловік: пожинаєш, де не сіяв, і визбируєш, де ти не розсипав. Тому, зо страху, я пішов і закопав талант твій у землю. Ось він – маєш твоє» (Мт. 25:24-25). Господар, звичайно, що пояснює йому, що слід було ці гроші віддати торговцям, щоб вони змогли примножити, але, якщо він не потрудився цього зробити, то від нього заберуть і те, що він має.
Що ж ця притча говорить нам?
Найперше, ми бачимо, що кожному християнину Бог доручив певні дари, певні таланти. Всі наші уміння, знання, сила, здоров’я, розум, пам’ять – це все є певні дари. Звідки вони з’явилися? Хто нам їх дав? Це все є Божі дари. Можливо, комусь дано більше, комусь дано менше, але у всіх людей є один особливий талант – талант вірити в Бога та виконувати Його волю.
Із притчі ми теж бачимо, що не всі достойно використовують дані їм таланти. Як, нажаль, багато нас християн той дар Святого Хрещення попросту закопуємо, бо як часто нехтуємо молитвою та читанням Святого Писання, замість того, щоб відвідати недільні богослужіння ми займаємось своїми справами, і мало того, ми ще й намагаємось цю свою недбалість виправдати.
А ще ми із притчі бачимо, що, рано чи пізно, нам усім прийдеться здати звіт як ми використовували доручені нам дари-таланти. Якщо ми, будучи християнами, живемо так, немов Бога не існує, то це свідчить, що наш талант глибоко закопаний у землю, і коли ми наступить той день, коли ми віч-на-віч зустрінемось із Богом, то ми Йому повернемо те, що Він нам дав. Коли ми не примножимо наших дарів, даних нам, ми будемо подібні до того недбалого слуги, той і одержимо відповідний вирок.
Італійський скрипаль Ніколо Паганіні заповів свою скрипку місту Генуя, де він народився: тільки була одна умова, що після його смерті ніхто не смів грати на його скрипці. Тому й не дивно, що хтось цю його скрипку влучно назвав «Удова Паганіні». Якщо на скрипці протягом довгого часу ніхто не грає, то вона втрачає свою милозвучність, і сьогодні ця скрипка перетворилась просто на історичний артефакт, як на раритет, на якому колись грав знаменитий скрипаль, але як музичний інструмент сьогодні вона не має жодної цінності.
Якщо музикант перестає грати, то з часом його руки втрачають чутливість, якщо студент занедбає своє навчання, то він не зможе наздогнати інших. Якщо ми християни перестанемо молитись, будемо пропускати богослужіння, перестанемо помічати власні гріхи та пристрасті, то вкінці втратимо відчуття Божої присутності.
Кожному із нас Бог дав духовні дари, то вживаймо їх так, щоб примножити, бо якщо ми їх закопаємо, то втратимо і те, що маємо.