Шлях християнина

Земне життя подібне до шляху. І ходимо ми серед духовних зміїв і скорпіонів. Змії – це демони, отрута – це гріхи. Якщо ми встигнемо поглянути на Хрест, а «поглянути» – це покаятися від душі, то ми не помремо, ми будемо врятовані, лиш би покаяння наше було щирим.

Господь говорить, що кожна людина, яка вірить в Нього має життя вічне. Ми віримо в Ісуса Христа, ми називаємо себе християнами, але чи всі ми спасемося? Господь говорить про іншу – глибоку віру, про віру, яка стає правилом нашого життя, внутрішнім змістом нашої душі. Це та віра, при якій, читаючи Євангеліє, ми сприймаємо кожне слово як світло та істину. При такому читанні Євангелія ми сприймаємо написане як слова Господа, які звернені до нас. Спасеться та людина, яка живе вірою.

Адже в Євангелії написано: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Ів. 3,16). Бог є Любов. Створення світу – це акт Божественної любові. Господь дав нам здатність молитися, розмовляти з Ним, Господь не залишив людства, яке впало в гріхи. Господь відкрив нам безкінечні далі духовної досконалості, відкрив нам Небесне Царство! А найголовніша, найбільша любов Господа – це Його Хрест. Хрест – сонце любові.

Хрест і розп’яття – основа нашої віри, це основа нашого життя. Якщо ми не жертвуємо собою заради інших в своєму повсякденному житті, тоді згасає наша віра, пропадає наша надія, помирає наша любов. Щоб бути справжніми християнами ми повинні старатися завжди щось жертвувати іншим, допомагати іншим нести їхні хрести.

Коли ми прагнемо свого щастя, але забуваємо про інших, тоді щастя ми не досягаємо, душа наша залишається пустою і холодною. Хоча б ми випробували всі земні насолоди, все одно ми будемо відчувати незадоволеність, відчуватимемо тугу і пустоту, ніби нас покриває якийсь чорний покров. Ті ж, хто віддають своє життя за інших, ті – найщасливіші люди, а особливо ті, які несуть мученичий хрест. В житті святої мучениці Перпетуї, римської аристократки, записана її розповідь. Вона була кинута в підземелля, в тюрму, де поряд із помираючими, лежали трупи, які розкладалися. Римська аристократка, ноги якої ніколи не торкалися землі, тому, що на вулиці раби носили її на носилках, тепер лежала в брудній, смердючій темниці посеред трупів, там вона писала: «Ніколи я не була такою щасливою, як тепер, коли я терплю за Христа, ця темниця здається мені раєм».

Господ сказав: «Я прийшов не судити світ, а спасти світ» (Ів. 12,47). Перший прихід Ісуса Христа був приходом Відкупителя, через Нього ми отримали спасіння. Милосердя Боже незбагненне для нас – злих та грішних. Наші гріхи перед Божим милосердям – це камінчики перед пучиною моря, яка поглине їх. Любов Божа – це те полум’я, в котрому згорають гріхи людей, в котрому душа стає чистою, як золото. Лише б була в нас воля та бажання до спасіння. Господь обіцяв вічне життя тим, хто вірить, тим, хто повірить в Нього. В книзі «Луг духовний» преподобного Йоана Мосха розповідається, як страчували одного розбійника і якийсь монах пішов разом із натовпом до місця страти. Побачивши це, засуджений запитав: «Отче, чому ти не сидиш в келії, а прийшов сюди?». А у відповідь почув: «Мій брате, я терплю від того, що нічого не відчуваю, забуваю про смерть, тому прийшов на площу подивитися, як тебе стратять, щоб серце моє здригнулося, щоб я відчув, що смерть чекає кожного із нас». Розбійник на це відповів: «Отче, невже ти не знаєш, що з того часу як Христос прийшов – ніхто вже не помирає? Так, розкаянні грішники отримують життя вічне». Тут бачимо, що цей розбійник приніс таке розкаяння в свої останні дні, що Господь дав йому перед смертю відчути, що його простили, що перед ним відкрилося вічне життя.

Але, дорогі мої, в Другий Свій прихід Христос прийде як Суддя! В «Патерику» є розповідь про одного ігумена, який просив в Бога, щоб і в вічності всі ті брати, якими він опікувався, яких він любив більше, ніж батько своїх дітей, була разом із ним. І ось в сусіднім монастирі був празник. Через звичай, який там існував, відправилися туди і монахи тієї обителі, якою опікувався цей ігумен. Братія пішла вперед, а сам він трохи затримався, залишивши монастир останнім. Встиг він пройти якусь частину дороги, коли бачить: лежить на дорозі стікаючий кров’ю, покалічений звіром чоловік і плаче, просячи про допомогу. Здивувався ігумен: «Чи не проходили повз тебе, незадовго до мене, монахи, чи не бачили вони тебе?». – «Бачили, але сказали, що вони ідуть пішком і нічим не можуть йому допомогти». І тоді старець-ігумен звалив покаліченого собі на плечі – йти той зовсім не міг – і поніс його в село, де могли б надати йому допомогу. Тяжка було ноша, але він тільки відчував, як з кожним кроком ставав легшим цей тягар. А потім зовсім щез: чоловік, якого він ніс, він став невидимим. Зупинився ігумен в нерозумінні і почув такий голос із неба: «Ти постійно молишся за своїх учнів, щоб вони сподобилися вічного життя, але вчинки у тебе одні, а в них – інші. Якщо хочеш, щоб прохання твоє було виконане, переконай їх поступати так, як поступаєш ти. Я – Суддя Справедливий: даю кожному за його вчинками».

Апостол Павло говорить: «Ось тепер – день спасіння» (ІІ Кор. 6,2), тобто вже сьогодні потрібно починати покаяння. Коли людину торкнеться благодать, то вона в ту ж саму хвилину повинна розпочати покаяння, переміну свого життя, не відкладаючи на наступний день. Ось приклад, як розкаялася відома в Олександрії блудниця. Вона вирішила спочатку продати те, що мала, і роздати гроші бідним. Але покаяння її було наскільки сильним, що вона не могла переносити і самого вигляду будинку, в якому жила і грішила. Вона залишила його і все, що було в ньому, навіть не закривши за собою дверей, і пішла в монастир, щоб провадити там монаше життя. Дійшла вона до самих воріт монастиря, постукала в них і впала мертвою. І було в ігумені монастиря видіння: демони і Ангели підійшли до цієї мертвої жінки. Демони говорили: «Вона все життя служила нам, згубила скільки душ і не вчинила нічого доброго!». Ангели відповідали: «Ця грішниця покаялася від всього серця, а час смерті залежить не від людини, а від Бога». Так Господь прийняв її розкаяння, хоча вона і не встигла зробити жодних подвигів і добрих справ. Але це не залежало уже від неї, таким було Боже Провидіння, і, можливо, тут Господь захотів показати все Своє милосердя. Силою свого вогненного, щирого покаяння вона лише вкінці свого життя стяжала Царство Небесне. А, що ж тоді було б сталося, якби вона відклала своє покаяння на декілька днів? Напевно, що рішення її заколихалося і душа була б навіки втраченою.

Пам’ятаймо: Господь обіцяв нам, що, якщо ми покаємося вже сьогодні, то Він простить нас. Але Господь не обіцяв, що ми доживемо до завтрашнього дня!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *