«З глибин взиваю до Тебе, Господи. О Господи, почуй мій голос! Нехай Твої вуха будуть уважні до голосу благання мого! Коли Ти, Господи, зважатимеш на беззаконня мої, – то, хто встоїться, Господи,? Та в тебе є прощення» (Пс. 130, 1-4).
Ми знаходимося на глибині: нашої душі, наших проблем, наших гріхів, нашого беззаконня. І на цій глибині все безпросвітне, і будь-які наші дії є брехливими… І тоді ми звертаємося до Того, Хто найбільший, Хто дарує очищення, Хто дає життя.
Ми розуміємо, що самі нічого не зможемо, що всі наші зусилля є даремні – і взиваємо із глибини свого безсилля. Таке звернення перекидає міст через бездну нашого «не можу» і прокладає шлях через гори нашого самоутвердження.
Потрібно зробити просту дію: покликати Його. І Він почує, і відізветься. Проблема залишається в нас: ми не чуємо Його відповіді через гул нашого життя, ми не в змозі звести наших очей, які приковані до безкінечних справ і важливих проблем.
Якщо людина запитує про шлях до Бога, то вже почула Його відповідь, бо ті, хто німі, глухі і сліпі живуть земним життям, і не задають таких питань.
Питання про шлях до Бога – початок шляху. В християнстві існує золоте правило для тих, хто йде цим шляхом: не приймати і не відкидати. Це правило нелегко зберегти, але воно дозволяє пройти через протиріччя, не відмовитися від свого шляху і не спокуситися на ньому.
Коли людина стає на наступну сходинку драбини, то її мета не ця сходинка – її мета пройти по драбині, використовуючи сходинки. Щабель драбини не відкидається (тому що без нього не пройти дальше), але і не приймається (якщо прийметься, то застрягнеться на цій сходинці).
Так і з любою духовною практикою. Мета – пройти через неї до Бога. Сама ж духовна практика не приймається (щоб вона не стала ще одним способом до самоутвердження) і не відкидається (бо інакше було б неможливо іти). І розривається круг.
За матеріалами: www.hesychasm.ru