«Не погуби мене з грішниками, з тими, що чинять беззаконня, що на словах мирні з ближніми своїми; на серці ж зло в них» (Пс. 27:3).
Слова цього псалма ми бачимо у подіях, котрі розгорталися перед початком війни в Україні. Наш віроломний сусід знову і знову не переставав повторювати: «Ми не збираємося ні на кого нападати. Ми закінчуємо тренування і відведемо війська. Ми не піддаємося жодним провокаціям. Ми за мир і всіх закликаємо до миру. Ми відводимо війська від кордонів з Україною». Проте зовсім інше у них було на серці. І це все вилилося назовні. І дальше виливається на наш український народ. Здається, що вже достатньо пролилося зла. Але ні, воно все ллється і ллється. Виливається все те зло, яким наповнені їхні серця: мерзоти та діяння, які вони творять на нашій землі не можливо ані описати, ані зрозуміти. І ми бачимо такі злочини, від яких холоне кров, а розум відмовляється сприймати та усвідомити.
Те ж саме бачив Давид. Він розумів, що рано чи пізно, проте всіх, хто чинив зло, досягне кара Божа. Не просто якесь покарання для виправлення, але справжнісінька кара. І добре було б, якщо все це відбудеться ще за їхнього земного життя, в іншому випадку у них не буде жодного шансу оминути вічні муки.
І він розумів, що, коли приходить розплата за такі страшні речі, то вона приходить на цілі групи людей і навіть на цілий народ, де більшість підтримують ту ж брехню, жорстокість, зло, насилля, ненависть. Господь, рано чи пізніше, обов’язково покарає таку жорстоку підступність, лицемірство та вбивства невинних людей.
Давид бачив навколо себе таких людей. Він бачив, що в Ізраїлі, на жаль, їх було немало. І він взивав до Господа, щоби зупинити покарання народу Божого. Давид використовував той самий аргумент, за допомогою якого Авраам торгувався з Богом, намагаючись врятувати Содом та Гоморру. І Господь завжди вислуховував його прохання й допомагав.
Нам також потрібно прохати в Господа про помилування, торгуватися з Ним про швидку нашу перемогу й дарування миру нашій Батьківщині.