ДРУЖИНА нехай поважає свого чоловіка …

…дружини, коріться своїм чоловікам1…” (Еф. 5,33).

Ці слова апостола Павла найбільше засмучують сучасних жінок, адже в наш час так багато говориться про різні феменістичні рухи. Спробуємо тут трохи розібратися.

Звичайно, ми не претендуємо на якесь оригінальне або нове тлумачення, тим більше, що це місце з послання апостола Павла до Ефесян не раз коментували знамениті християнські автори. Однак можна почути, що апоcтол Павло багато чого писав, але те все стосувалося стародавнього суспільства, і воно трохи не підходить нашому “продвинутому” часу.

Щоб спробувати розібратися в цьому питанні, потрібно згадати, про що йде мова в посланні до Ефесян. У ньому апостол порівнює стосунки чоловіка і жінки, які перебувають у шлюбі з тією єдністю, яка пов’язує Христа з Церквою. У цій паралелі є два ключових моменти. З одного боку Церква кориться Христові, як і дружина повинна коритися чоловікові. З іншого боку, Христос так полюбив Церкву, що віддав Себе на хресну смерть за Неї. І чоловік повинен любити свою дружину, аж до готовності віддати за неї своє життя.

Стає зрозумілим, що мова йде не про боязнь якогось насильства – духовного чи, тим більше, фізичного, а про повагу до чоловіка, яке має виражатися в покорі і послусі до нього. Так що, боятися потрібно не чоловіка, а своєї неповаги до нього. Однак, таке розуміння сімейних відносин далеко не для всіх є зрозумілим або самоочевидним. Виходить, що дружина повинна поважати свого чоловіка і боятися його засмутити або принизити, а хіба чоловік ні чого не повинен? Звичайно, потрібно, щоб повага і дбайливе ставлення одне до одного в сім’ї були взаємними. Але в чому воно має виражатися з боку чоловіка? Чому заповідь послуху як вираз щирої родинної любові відноситься саме до жінки?

Одна жінка якось заявила: “А як мені слухатися мого чоловіка, якщо я краще, ніж він, знаю як нам треба поступати?” Складність цього питання зовсім не в тому, що бувають сім’ї, де жінки розумніші за своїх чоловіків. Якраз розумній жінці слухатися буває простіше. Зазвичай, труднощі виникають в іншому випадку, коли у жінки з твердим або жорстким характером чоловік має характер м’який і смиренний. У цій ситуації слухатися, а заодно і поважати чоловіка, набагато складніше. Причому зовні все може виглядати більш ніж благополучно. Дружина, за звичкою, в силу свого характеру наполягає на своєму, чоловік, по м’якості, погоджується, і, начебто, все добре. Однак, у цій ситуації завжди прихована якась небезпека, руйнівна для сімейних відносин. Для жінки – це небезпека втратити повагу до чоловіка, без якої любити стане дуже важко. Для чоловіка – небезпека втратити почуття відповідальності за свою родину, без якої він перестає бути її головою, виконувати свою роль у сімейних стосунках. Будь-якому священику доводиться постійно чути на сповіді скарги жінок на безвідповідальність своїх чоловіків. Ця безвідповідальність завжди буває дуже болючою, оскільки в ній проявляється невміння берегти сім’ю і захищати свою любов. У відповідь на ці скарги завжди хочеться запитати: “А чи дала ти своєму чоловікові шанс відчути цю відповідальність, чи навчила його берегти свою сім’ю?” Адже, навчити цьому чоловіка повинна жінка, й іншого способу зробити це, окрім, як через послух чоловікові, просто не існує.

Є ще один не “специфічно церковний”, а скоріше історичний приклад християнської сім’ї, який показує, наскільки зовнішні умови не є важливими в сімейних відносинах. Це сім’я знаменитої англійської королеви Вікторії та її чоловіка принца Альберта. Королева Вікторія з тринадцятирічного віку вела докладний щоденник. Крім того, вона написала незліченну кількість листів і записок – вони складають понад сто (!) Томів. Не настільки величезне, але також багатотомне листування принца Альберта істотно доповнює картину. Тому розвиток їх сімейних взаємовідносин можна прослідкувати буквально по днях.

Вражає, в першу чергу, те, що цей шлюб із самого початку був дуже незвичайний, якщо не сказати “неправильний”. Відомо, що Вікторія сама зробила пропозицію. Якби принц заговорив з нею першим, це було б розцінено нею як неприпустима вільність. При цьому, Вікторія, якій Альберт дуже подобався, чудово знала, що він в неї не закоханий. Є листи майбутнього подружжя один одному, в яких вони обговорюють питання облаштування свого сімейного побуту. У них наречена завжди виступає як тверда і владна королева. Вона категорично забороняє своєму нареченому взяти собі секретаря з близьких йому довірених людей в Німеччині і сама вибирає йому помічника. Королева визначає, що жити вони будуть в Лондоні, а не в Віндзорі, чого так хотів принц Альберт. Є в її щоденнику і такі записи, зроблені вже після весілля: “Я читаю й підписую папери, а Альберт їх промокає…”

Ситуація, в якій опинилася ця сім’я, була дійсно парадоксальною. Життя королеви було настільки підпорядковане інтересам держави, що вона просто не могла належати ні сама собі, ні своїй сім’ї і чоловікові. Положення принца в перші роки їхнього спільного життя було украй двозначним. З одного боку, його офіційний статус ніяк не був визначений, він не мав жодної, навіть чисто формальної, функції при королівському дворі. З іншого боку, не тільки уряд, але й громадськість прискіпливо стежили за тим, щоб королева навіть близько не підпускала німецького принца до своїх справ, включаючи питання їхнього спільного сімейного побуту! Досить згадати, що вже після визнання принца англійцями, під час Кримської війни, активним прихильником якої він був, його все одно звинувачували в тому, що він “агент російського ведмедя”. Здавалося б, нормальне сімейне життя в такій ситуації просто неможливе. Однак, ці подруги зуміли навчитися любити один одного.

Спосіб, за допомогою якого їм це вдалося, був дуже простий і, мабуть, єдиний. Королева навчилася, спочатку переламуючи свій характер, слухатися принца, а принц, забуваючи про свої зручності і бажаннях, а часто і про так звану “чоловічу гордість”, навчився берегти королеву. Відомо, що принц Альберт, поважаючи вибір королеви перед своїм народом і розуміючи всю складність становища королівської влади після дуже непопулярного і скандального правління Георга III, абсолютно змирився зі своїм більш ніж скромним становищем при дворі. При цьому він щиро піклувався про свою дружину і зумів поліпшити їхнє особисте життя, а потім і життя всієї своєї великої родини, що складалася з восьми дітей. Він допоміг королеві Вікторії налагодити відносини з деякими людьми, до яких вона зазнавала неприязнь, включаючи свою власну матір. Він з властивою німцям пунктуальністю вникав в усі принципові питання виховання дітей. У свою чергу, королева в тому, що стосувалося приватного життя, поступово навчилася слухатися і у всьому довіряти своєму чоловікові.

Поступово ця довіра і любов стали для них настільки природними, що вони навчилися все в своєму житті ділити один з одним. Принц Альберт брав активну участь у політичному та суспільному житті і заслужив повагу англійців, а королева змогла поєднювати своє служіння народові з обов’язками відданої дружини і люблячої матері. Хочу підкреслити, що їхнє ставлення і до королівських обов’язків і до сімейного життя було не просто традиційним або патріархальним, воно було усвідомлено християнським. Це ясно видно з листування та записів із щоденника. Вони щасливо прожили разом більше двадцяти років, до смерті принца Альберта в 1861 році. Королева Вікторія правила державою після цього ще сорок років, не знімаючи трауру і постійно згадуючи чоловіка. Помираючи, принц Альберт повторював: “Кохана дружина…”
У цій історії ключовий момент – це довіра, без якої справжня любов неможлива. Любов передбачає взаємопроникнення, якого не буває без відвертості. Але відкритися іншому страшно, тому що це завжди ризик. Бути відкритим значить бути незахищеним. Тому довіра і вірність один одному і є той самий місток, без якого не можна подолати прірву, яка розділяє людей, неможливо любити. З двох сторін цього містка чоловік і жінка рухаються назустріч любові й один одному. Два ключові моменти, які виділяє апостол Павло в посланні до Ефесян, вказують на кінці цього містка. Для жінки – це послух, а для чоловіка – відповідальність. Як без послуху, так і без відповідальності не може бути ні довіри, ні любові. Дійсно, як може жінка слухатися, тобто довіряти своєму чоловікові у вирішенні важливих питань сімейного життя, якщо вона не відчуває, що він готовий в найвищому сенсі відповідати за наслідки своїх рішень? І як можна вимагати від чоловіка відповідальності, якщо дружина його не слухається? За що і за кого йому тоді відповідати? Відповідати можна тільки за свій вибір і за тих, хто вірний тобі, іншими словами, цілком тобі довірився.

Тут виникає ще одна дуже важлива проблема. Її якось сформулювала інша жінка, що живе щасливим сімейним життям, що має дітей і зробила наукову кар’єру. Вона якось сказала: “Мені дуже легко слухатися чоловіка у всьому, що стосується якихось зовнішніх сторін нашого життя, і я йому дуже довіряю і дуже його люблю. Але іноді мені починає здаватися, що в своїх життєвих прагненнях він перестає бачити Бога як головний орієнтир свого життя, і тоді мені стає дуже важко”. Це почуття цілком природне. Адже абсолютна довіра можлива між людьми тільки тоді, коли вона чимось підкріплена. Не можна абсолютно довіряти іншій людині як якомусь ідолу. Абсолютна довіра можлива тільки тоді, коли вона у своєму житті керується не егоїзмом і навіть не розумом чи іншими талантами, а прагне до абсолютної Істини та Любові, тобто довіряє Богу. Тому дана довіра, а значить і справжня любов, можливі тільки тоді, коли і чоловік і жінка разом вчаться довіряти Богові та прагнути до Нього.

То чи потрібно, щоб дружина “боялася свого чоловіка”? У апостола Йоана Богослова ми знаходимо такі слова: “Страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо страх має в собі кару, а хто боїться, той недосконалий у любові” (І Йоан. 4,18). А починається ця фраза ще сильнішими словами: ” Страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо страх має в собі кару”. І коли Господь покличе до Себе, Він не запитає жінку, як вона слухалася і “боялася” свого чоловіка. Він запитає: “А як ти любила?” Тут немає протиріччя, тому що апостол Павло говорить про той єдиний шлях, про той засіб або спосіб, яким ця любов досягається і зберігається – через послух, довіру і відповідальність. Коли ж людина досягне або хоча б доторкнеться справжньої Любові, вона “прожене геть страх”. Тобто всі ці поняття: послух, довіра, відповідальність, – зовсім не носять характер закону, якому необхідно болісно примушувати себе підкорятися. Коли людина любить по-справжньому, все це стає абсолютно вільним і природним виразом її любові. Саме до такої любові прагнуть християни, прекрасно усвідомлюючи, що поки ще в ній “недосконалі” і тому сьогодні, як і дві тисячі років необхідно просто дуже її берегти і “боятися” втратити.

1 переклад Рафаїла Турконяка.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com