Перед тим як зізнатися в коханні

Про що б людина не говорила і як би не «проштовхувала» свою тему, її почують і оцінять лише тоді, коли вона живе тим, про що йдеться, коли вона вся «в темі». Саме тому я змушений завчасно зізнатися, що ніколи не любив і, відповідно, через те, що я «не в темі», нічого не скажу про любов зі свого досвіду. Усе, що я тут пишу, — лише роздуми…

Те, що я не любив, мені стало зрозуміло, коли, переступивши поріг храму, я почув про Того, Хто не міг не любити навіть тоді, коли Його розпинали на Хресті. Я не один такий. Ось уже дві тисячі років це повторюється з кожним із нас: Він не міг не любити, а я не можу полюбити. Інакше кажучи, мені дуже важко ступити на вузьку дорогу усвідомленої, розумної любові, де думка випереджує вчинок, а джерелом думки є любов. Мені здається зухвалою й незручною думка, яку принесло у світ християнство: любити треба навчитися. Про це знав ще Сократ і безліч філософів, яких можна сміливо назвати «християнами до Христа». Але це знання просто залишилося монументом невдалої любові. Це знаємо і ми, сучасники, але не розуміємо простої істини: просіть, і буде вам дано (Мф. 7, 7), адже дане буде не тільки знання, але й сила, яка втілює його в життя. Тому «заспівати пісню» про любов мені не вдасться, але я спробую зробити ремікс, використовуючи життєвий досвід тих людей, які дійсно любили й розкрили всю красу людини в любові — цьому постійному відчутті присутності когось іншого в кожній обставині нашого життя. Адже любов — це творчість, а якщо точніше, співтворчість, яка перетворює кожну мить нашого життя; це творіння «з нічого», причому вінець цієї співтворчості — людина.

То чи може людина не любити, якщо сама її природа — це любов? Адже Бог, Який створив людину за образом Своїм і за подобою, є любов (1 Ів. 4, 16). Але люди часто чи то через непорозуміння, чи то через малограмотність плутають поняття та його визначення, і виходить — «любов є Бог». Боюся припустити, але, по-моєму, у цій маленькій на перший погляд помилці полягає ціле світовідчуття, утилітарне, вимогливе й таке, що вимагає, але не віддає. Але ж вимагає людина тоді, коли просити не вміє, а якщо ще глибше поглянути — коли не хоче зізнатися сама перед собою, що вона бідна і їй просто нічим поділитися. Саме про цю убогість говорив Господь: Блаженні вбогі духом… (Мт. 5, 3). Саме цю убогість духу поставив Господь головною умовою щастя людини — потреба в іншій людині, потреба просити.

«Ближній мій — спасіння моє», — любив говорити Серафим Саровський. Цю, здавалося б, просту думку мені довелося осмислити після смерті моєї дорогої бабусі. Її можна сміливо назвати мученицею ХХ століття завдяки дідусеві, який пив і бив її майже все життя. Вона могла зі спокійною душею і цілком справедливо кинути його, але зробила це тільки переступивши поріг смерті, й то ненадовго. Незабаром помер і дідусь, але не через хворобу, а від туги за нею. Здавалося б, звичайна ситуація. Якби не одне «але». Вона за все тихенько дякувала Богові. Під покровом її смирення здійснювалося диво любові. Адже все по-справжньому чудесне завжди здається звичайним, тому що Божі чудеса смиренні. І головне диво на землі — це смирення, яке, за словом Іоанна Ліствичника, є останньою сходинкою перед входом до Божественного чертогу любові.

Я зрозумів загадку бабусиного життя, прочитавши спогади митрополита Антонія (Блума). Він розповідав про молитву, яку побачив над нарами в Освенцимі, приблизно такого змісту: «Господи, якщо ми будемо мати відвагу постати перед Тобою, то ми не увійдемо у Твої чертоги без наших мучителів, чиїми руками трималося наше спасіння». Можливо, так само молиться моя бабуся за дідуся. І ні про справедливість, ні про правосуддя тут і мови бути не може. У цій молитві-житті відчувається присутність іншого світу, який людині навіть у рамки загальнолюдської моралі вмістити дуже важко, світу любові, про який людство до Христа тільки здогадувалося. Тому думаю, що кожен із нас, якби опинився на місці диявола, описаного в одній із притч «Стародавнього патерика» (У притчі диявол дорікає Богу, що Той несправедливо судить людей. Господь же відповідає, що Його суд — не справедливість, а милосердя.), з американським почуттям власної гідності й правоти заявив би Богу: «Господи, будь справедливим до людей». «Але ж справедливість нелюдяна», — сказала Аглая князю Мишкіну в романі Достоєвського «Ідіот». Можливо, тому святі отці говорили, що перед тим, як стати Богом, потрібно стати спочатку людиною. «Якщо ваша правда, — писав у своєму щоденнику священик Олександр Єльчанінов, — руйнує ваш внутрішній світ, відмовтеся від неї». І це найважча для людини жертва любові — відмовитися від своєї власної правди один про одного, про світ, про Бога. Жертва Богові зламаний дух (Пс. 50, 19), тобто смиренність, яке, за словами святих отців, є сукупністю всіх чеснот.

Моя бабуся стала для мене першою іконою Христа, єдиної у світі Людини в повному сенсі цього слова. Завдяки їй перед тим, як сказати комусь: «Я тебе люблю», я змушений буду подумати: «А чи зможу я виростити цю любов? Чи зможу я понести немочі й недоліки тієї людини, до якої звернене моє серце?» Уже згадуваний митрополит Антоній говорив, що ми маємо до кінця довіряти тим людям, яких любимо, розуміючи при цьому, що вони можуть зрадити нас. Так, як Бог вірить у людину до кінця, знаючи при цьому, що ми обов’язково зрадимо Його. І найголовніше: «Полюбити легко; набагато складніше зберегти любов» (свт.Григорій Богослов). А ми часто чекаємо на «світле майбутнє», тікаючи при цьому від сьогодення, тоскно волаючи: «Час би настав, щоб любов панувала» (А. Рембо). І не помічаємо, що він уже настав: його вже дано нам, щоб зберегти те, що маємо.

Якось, обговорюючи цю тему, моя мама мені зізналася: «Знаєш, у мене в житті було два шляхи. Один шлях полягав у досягненні кар’єри. Але в цьому випадку мені довелося б пожертвувати найдорожчим для мене — моєю родиною. І твоїм батьком, якого я б, знаючи свій характер, загризла за те, що він не зміг досягти того, чого досягла я. І це, чесно кажучи, більше відповідало моїм прагненням. Я вибрала інший шлях — шлях родинного щастя, і тепер мене гризуть оточуючі за те, що я не досягла того, чого могла б. Люди не розуміють або не хочуть розуміти найголовнішого: я щаслива людина, тому що ми з батьком зберегли родину. І ми досі потрібні один одному, і не для кар’єри, і не для інтер’єру».

Є така мудрість: «Той, хто каже: „Моє — це мені, і твоє — теж мені!“, — погана людина, а той, хто каже: „Моє — це моє, і твоє — це твоє“, — звичайна людина. Але благочестива людина каже: „Твоє — це твоє, і моє — це теж твоє“». Зауважте, стосунки між людьми найчастіше розвалюються саме тоді, коли неухильно дотримується бездоганний закон справедливих докорів: «Моє — це моє, а твоє — це твоє».

У єврейській агадичній традиції цей закон називається «содомським правилом», тому що Содом — це, виявляється, не тільки осередок всякої розпусти, але також і місце, де закони справедливості дотримувалися з неухильною жорстокістю. Саме тут споживацьке ставлення один до одного освячувалося у свідомості людини з легкої руки сліпої Феміди. Саме тут ховається зародок пристрасті. І людина передчувала це. Тому навіть у культурі стародавніх євреїв, на ґрунті якої виросло християнство, виняткове дотримання своїх інтересів усупереч інтересам інших засуджувалося як содомське правило. Так само, як принесення реальних людських почуттів у жертву формальній справедливості. Адже це, погодьтеся, воістину содомська хтивість, тільки стосовно себе. Головна ж заповідь, дана Христом як ліки від самолюбства, звучить так: Люби свого ближнього, як самого себе (Мт. 22, 39).

Але коли ближній стоїть занадто близько, тоді в нас і виникає претензія на посаду божества (на жаль, часто вакантну). Св. Іоанн Златоуст говорить у тлумаченні на Книгу Буття, що гріхопадіння відбулося тому, що Єва стала ближчою серцю Адама, ніж Господь. Усвідомлюючи це, Єва ще більш посилювала його почуття. Єва відчула себе (не без допомоги Адама) чи то Венерою Мілоською, чи то Клаудією Шиффер, і в серці людини з’явилася тінь, у якій вона побажала сховатися від довіри Творця. Урезультаті в житті людини виникло багато трагічно нового: заздрість, ненависть, пристрасть. «Ненавиджу твою віру… — кричить одна з героїнь К. Льюїса, яка втратила сина, — Ненавиджу твого Бога… Я його зневажаю. Я вірю в Бога любові». Лише підкреслю: у зручного Бога, у зручних людей з комфортними лестощами на вустах. А це ж крик ображеного самолюбства в кожному з нас. Це розчарування в тому, що світ, людина, Бог набагато складніші за той понятійний манекен, який ми сконструювали у власному мозку. У Богові ж ми бачимо людину такою, якою вона є, єдиною, неповторною й незбагненною, як Сам Господь.

Де немає Бога, там немає щирого благоговіння перед людиною, зате присутнє надприродне бажання володіти — пристрасть. За словом Ісаака Сиріна, пристрасть — це вічна неситість. Де немає Бога, там немає повноцінного діалогу з іншою людиною, а є лише монолог, надприродна любов до себе. «Коли природне здається божественним, біс чекає за рогом» (К. Льюїс).

На Адама та Єву він чекав під покровом дерева пізнання добра та зла, як і досі чекає на кожного з нас під покровом слушних приводів і помилкових понять про світ. Причому з однією і тією ж метою: Та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом (Бут. 2, 24). А це викликалося бажанням спілкуватися, яке і єднало обидві статі одна з одною. Диявол, винищивши цю взаємну схильність і надавши їй іншого напряму, таким чином розділив між собою статі й, усупереч закону Божому, з одного цілого зробив дві частини. <…> Ось перша брань. Знову, кожна з цих двох частин стала ворогувати як сама з собою, так і одна проти одної <…>. <…> Чи бачиш другу й третю брань, четверту й п’яту?» (Іоанн Златоуст). Ми зруйнували єдність один з одним, а це за законами духовної арифметики прямо пропорційно розколу єдності з Богом. Тобто наша роз’єднаність з ближнім дорівнює роз’єднаності з Богом. За законами ж духовної геометрії, виведеними блаженним Августином, чим далі кожен з нас від центру кола, від Бога, тим далі ми один від одного, як радіуси, що віддаляються. А за законами духовної фізики центром гравітації тоді стає наше «я».

Можна сказати, що страждання — це викривлене бажання бути коханим. А споріднене йому етимологічно слово «пристрасть» приховує у собі бажання сказати: «Я люблю». Св. Ісаак Сирін з цього приводу зауважує, що все, що виходить за рамки рятівної смиренності, спотворює природу людини («пристрасть — це спотворена чеснота», якщо дослівно), навіть любов, яка в цьому випадку стає богом. «Коли ж, запитаєш, ми любимо проти волі Божої? — запитує Іоанн Златоуст у тлумаченні на послання апостола Павла. І відповідає: — Щоразу, як не звертаємо уваги на Христа, що знемагає від голоду, а дітям, друзям, рідним даємо більше, ніж їм потрібно. <…> Кожен із нас, якщо випробує совість свою, знайде, що це буває у нього в багатьох випадках. Не таким був блаженний Павло, котрий умів любити, і любити як належить і як годиться, і котрий, перевершуючи всіх у любові, не переступав її меж».

К. Льюїс у «Розірванні шлюбу» чудово розкрив цю думку. Він описує матір, яка, потрапивши у рай, одразу ж заявляє про право бачити свою дитину. Їй м’яко натякають, що тут немає жодного права, тут можна просто попросити. Вона ж усе одно наполягає на тому, щоб дитина була з нею, навіть якщо доведеться повернутися з нею в пекло! Тоді ангел пояснює їй: «Люди не можуть довго давати один одному щастя. <…> Він (Бог) хотів, щоб твоя тваринна, інстинктивна любов преобразилася, і ти полюбила Майкла, як Він його любить. Не можна правильно любити людину, поки не любиш Бога. <…> Твій інстинкт став некерованим, перетворився на манію. <…> Залишалося одне: операція. І Бог відрізав тебе від Майкла. Він сподівався, що на самоті й у тиші проклюнеться новий, інший вид любові».

Думаю, не варто після цього батькам звинувачувати своїх дітей у черствості й егоїзмі. Вони просто чесно й невимушено, як податковий інспектор, який не бере хабарів у совісті, розкривають фальш нашої любові.

І тільки тоді, коли ми подолаємо в собі самолюбство, ми зможемо полюбити іншу людину. Коли зможемо зрозуміти все лукавство самозадоволення, тоді відчуємо, що потрібні іншим людям. Тільки відчувши свою неміч, ми відчуємо потребу в комусь іншому. Тільки зумівши правильно полюбити себе, ми зможемо полюбити іншого як самого себе, але не свої пристрасті в інших. «Пристрасть — глузливе, лукаве божество. <…> Вона любить пожартувати над нами. Коли нарешті ми можемо їй віддатися, вона йде від обох або від одного з нас» (К. Льюїс). Додам тільки, що, тікаючи, вона залишає за собою сліди ненависті й страждань.

Зрозуміло, що причиною наших страждань є ми самі. Вони проявляються, як хімічна реакція, яка відокремлює елементи егоїзму від елементів любові. Страждання блокують, як імунітет в організмі, добре відпрацьовану людиною методику розщеплення особистості пристрастями. Сам життєвий досвід підказує нам, що ми не можемо когось або щось не любити, і стосовно того, куди спрямовано наш вектор любові, ми можемо сказати, хто або що є нашим богом, нашим ідеалом, образом і подобою.
Пристрасть — це диктат стосовно об’єкта (жертви). Любов — це покірність і благоговіння перед Богом у ближньому. І як ми вслуховуємося в ближнього, так і Бог вслуховується в наші молитви.

Денис Таргонський
За матеріалами: http://otrok-ua.ru/ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.