Останнім часом гомосексуальність стала однією з топ-тем в медіапросторі. Організації pro-life, політики, православні і католики обговорюють проблеми «гей-лобі» і ведуть гарячі дискусії про те, як протистояти поширенню «блакитної чуми» XXI століття.
Найчастіше лейтмотивом подібних дискусій стає заклик «Бий!», – Що робить неможливим вникнути в суть проблеми і розібратися, чим є гомосексуальність, яка в ході дебатів змішалась з педофілією, фетишизмом, трансвестизмом і т. д.
У цій статті я хотіла б розкрити явище гомосексуальності з точки зору психолога.
Я буду говорити тут про чоловічу гомосексуальність в силу її більшої поширеності. Потрібно зауважити, що формування жіночої гомосексуальності, хоча і багато в чому схожа з чоловічою, але має ряд специфічних особливостей.
Що таке гомосексуальність?
За визначенням одного з провідних дослідників гомосексуальності Алана Медінгера, гомосексуальність – це результат недорозвитку мужності. Вона означає, що людина не пройшла до кінця шлях дорослішання, становлення чоловіком, і з якихось причин зупинилося на якомусь його етапі. Саме тому практично невід’ємною частиною самовідчуття гомосексуалістів є «Я не такий, як усі», «Я не зовсім чоловік» і т. д.
Звідки береться гомосексуальність?
На питання про походження гомосексуальності існує дві основні відповіді:
1. Гомосексуальність обумовлена генетично (гормонально);
2. Гомосексуальність – наслідок психологічних травм, придбаних в дитинстві і юності.
Іншими словами, геями народжуються чи стають?
Проведені дослідження говорять про те, що, дійсно, існують ситуації, коли в період вагітності жінки відбуваються гормональні збої, в результаті яких народжуються діти з порушеним гормональним фоном – у хлопчиків переважають естрогени – «жіночі гормони» , а у дівчаток – тестостерон. У той же час, однак, між цими збоями і гомосексуальними схильностями немає прямої залежності, тобто люди з відхиленнями в гормональному фоні можуть як бути, так і не бути гомосексуальними.
Набагато більш виражений вплив на розвиток гомосексуальності надають соціальні фактори, тобто вплив того середовища, в якій хлопчик росте.
Що це за вплив?
Почнемо з найближчого оточення – сім’ї.
На формування мужності в хлопчика впливають як мама, так і тато. Мама стає для підростаючого хлопчика (починаючи приблизно з 3 років) – першої Жінкою, поряд з якою він усвідомлює свою приналежність до світу чоловіків. Буває, що вже в цьому віці хлопчик намагається бути «лицарем» для мами: поступається їй місцем у транспорті, допомагає щось нести… Навіть якщо допомога ця чисто символічна – мамі важливо навчитися її приймати, підкреслюючи тим самим, що син – «справжній чоловік», «лицар», «помічник», «захисник» – словом, стверджуючи хлопчика в типово чоловічих ролях.
Тато грає ще важливішу роль у становленні мужності сина. Він подає приклад, показує, що означає «бути чоловіком», відкриває дитині світ інших чоловіків. Він вчить хлопчика «чоловічим» справам, показує, чоловічий погляд на світ. Вчить хлопчика змагатися з іншими, вчить його активності (наприклад, коли жартома бореться з ним, або грає в м’яч, догонялки і т. д.), підбадьорює, долучає до чоловічих занять (щось полагодити, змайструвати…). Займаючись разом з сином, граючи з ним, тато дозволяє хлопчикові ідентифікуватися з ним: «Ми з татом – хлопчики, а мама – дівчинка», «Я хлопчик, тому допоможу мамі», «Я хлопчик, я граю з іншими хлопчиками в футбол» – такі асоціації повинні сформуватися у дитини.
Чому цього іноді не відбувається?
«Першу скрипку» в процесі спотворення мужності грає тато. Він може не давати синові можливості ідентифікуватися з собою, приєднатися до чоловічого світу.
Як це робиться?
Варіант номер 1 – критика. «Не так, не туди, не правильно, недотепа, тюхтій, слабак…». Додамо сюди «Що ти як дівчисько?!», «Ніколи з тебе чоловіка не виросте!». Ці фрази говорять хлопчикові: «Я не такий, як тато. Я не можу бути чоловіком. Зі мною щось не так». І він починає дивитися на чоловіків не як один з них, а як сторонній.
Варіант № 2 – іноді чоловіки (батьки) плутають мужність з черствістю, а м’якість, чутливість – з жіночністю. Звідси народжується заборону на прояв почуттів, особливо печалі, образи, страху… «Що ти ревеш, як дівча??!!» – Звертання до трирічного хлопчику, який гірко плакав. «Що ти трясешся, ти що не мужчина?!» – звертання до такого ж віку дитини, який стоїть біля кабінету стоматолога.
Ще варіант – жорстокий або відсутній (фізичний або емоційно) батько, який позбавляє дитину можливості з ним ідентифікуватися.
Не зумівши знайти себе в чоловічому світі, дитина намагається знайти себе в жіночому. І тут на сцену виступає мама. На тлі жорсткого, недоступного, критикуючого батька вона виявляється для хлопчика «тихою гаванню» – розуміюча, захищаюча від тата, м’яка, добра, найчастіше невимоглива, любляча свого хлопчика «до безумства»… І ця тиха гавань виявляється пасткою для хлопчика. Він стає маминим синочком. Йому довіряють жіночі таємниці. Він допомагає управлятися на кухні і по будинку. Він «золотий хлопчик», який ніколи не підведе, завжди вислухає і пожаліє маму…
«Мамин синок»
А «маминих синків», як відомо, не люблять: у дворі, у школі…
І тоді в хід вступає другий, дуже важливий, фактор формування гомосексуальності: відкидання і жорстокість з боку однолітків. Хлопчик, відкинутий батьком, вступає в світ інших хлопчаків. Цей світ – іноді жорстокий, дуже динамічний. У ньому потрібно вміти змагатися, перемагати, завойовувати повагу. Всьому цьому хлопчик мав навчитися у батька. Але він не навчився. Він відчуває себе чужим по відношенню до цього світу – і інші хлопчики теж відчувають його чужорідність. Цього достатньо, щоб хлопчик став ізгоєм. Додати до цього яку-небудь характерну рису в зовнішності (повнота, високий або маленький зріст, незвичайний колір волосся…) – і цькування забезпечене.
У такій ситуації хлопчик ще більше віддаляється від світу чоловіків, не перестаючи, однак, – і це дуже важливо, – тягнутися до нього, не перестаючи бажати увійти до нього, заздрячи рисам інших хлопчиків. Саме ця заздрість і бажання привласнити собі риси мужності перероджуються в підлітковому віці або пізніше в бажання сексуального контакту, суттю якого якраз і є володіння партнером, присвоєння його якостей, заповнення власних прогалин у формуванні мужності.
Чи виліковна гомосексуальність?
Хоча найяскравішим (у всіх сенсах слова) проявом гомосексуальності в суспільстві можна вважати гей-паради, безліч людей, що зазнають гомосексуальний потяг, зовсім цьому не радіють і бажають від нього позбавитися. Відповідно, виникла необхідність розвитку психотерапевтичних підходів лікування гомосексуальності. Їх два, залежно від того, чи визнається гомосексуальність вродженою чи набутою.
1. Афірмативний (стверджувальна) психотерапія – виходить з припущення про фізіологічне (генне, гормональне) походження гомосексуальності, і, отже, її невиліковність. Відповідно, людина може тільки прийняти свої схильності, навчитися жити з ними – а, можливо, і зробити їх привабливими в очах інших людей. «Ти таким народився, таким і помреш», «Це твоя особливість, в цьому немає нічого поганого»; «Всі люди різні» – ці фрази часто звучать у кабінетах афірмативних терапевтів. Потрібно сказати, що ця точка зору отримала і широке поширення і за їх дверима.
2. Репаративна (зціляюча) терапія виходить з припущення, що гомосексуальність пов’язана з травмами, отриманими в дитинстві (про які говорилося вище і деяких інших, наприклад, зґвалтування особою своєї статі), і, отже, за умови заліковування цих ран – виліковна.
Такого підходу дотримуються, в тому числі, багато християнських психологів.
Потрібно, однак, відзначити, що психотерапія гомосексуальності – це довгий, складний і багато в чому болісний процес, який вимагає постійних зусиль як від психолога, так і від пацієнта. Його результат багато в чому залежить від того, з чим людина приходить до психолога, а також від її рішучості справлятися зі своїми складнощами.
Наталя Станкевич,
християнський психолог
За матеріалами: http://katolik.ru/