«Усе робіть без нарікання» (Фил. 2:14).
Найчастіше ми легко оминаємо це веління, ми зовсім не хочемо почути це настирливе слово: все.
Все робіть без нарікання. Все: коли болить горло, коли нас критикують, коли ми платимо за стоянку, коли згрібаємо весняний сніг, коли приймаємо гостей, коли виховуємо дітей, коли міняємо пробиту шину, коли відповідаємо на електронні листи, – все робімо без жодного слова нарікання. Звичайно, що в нас відразу виникають маса запитань, маса незадоволень, ми бунтуємо та ображаємося: «Жорстока ця мова! Хто може її слухати?» (Ів. 6:60).
Чимало людей розпочинають свій день із нарікання на важку працю та на всі ті речі, котрі зустрічаються на нашому життєвому шляху. Нарікання – це постійний шум та гамір, котрий лунає в людському серці, він також свідчить про гріхи в серці християнина.
Люди, котрі постійно нарікають, стають звичайними, буденними та сірими людьми в цьому світі. А всі ті, котрі «все роблять без нарікання», «сіяють, немов світила у світі» (пор. Фил. 2:14-15).
Голос незадоволення
Ми знаємо, що нарікання – це незадоволення, котре ми промовляємо вголос, це байдужість нашого серця, це дивне бажання мати те, чого в нас немає, що вкінці приводить до втрати спокою та радості.
І не обов’язково, що предмет нашого нарікання має бути якимось порочним. Найчастіше ми нарікаємо на те, чого найбільше прагнемо. Якщо глянути на ізраїльський народ, вибраний Богом, то бачимо, що вони також потребували того, що саме в собі не є поганим: їжа та вода, безпечний перехід в Обіцяну Землю, відсутності перешкод. Проте всі ці їхні бажання та прагнення перетворилися їм на зло: вони хотіли мати все це раніше того часу, котрий встановив Господь; вони бажали цього більше, аніж самого Бога.
Те ж саме відбувається з нами. Ми бажаємо спокійно провести вечори вдома, але хтось телефонує нам, прохаючи про допомогу, і перекреслює всі наші плани. Ми прагнемо отримати роботу, котра повинна приносити задоволення, але натомість з головою грузнемо в паперах та таблицях. Ми бажаємо, щоби майбутнє було саме таким, яким ми його давно спланували, а натомість отримуємо зовсім не те, чого так прагнули.
І ми починаємо бунтувати, починаємо жалітися, починаємо нарікати. Замість того, щоби принести Богу всі свої розчарування та дозволити Йому укріпити нас та направити на правдиву дорогу.
Нарікання не приносить нам добра
Нарікання – це щось більше, аніж наше незадоволення. Це голос зневіри. Ми починаємо нарікати, коли наша віра маліє та починає вагатися у Божих намірах та задумах. Тоді ми не бажаємо вірити, що Бог перетворить всі наші розчарування нам на добро, ми тільки те й робимо, що дивимося на болюче теперішнє.
Коли ізраїльський народ похоронив всіх своїх представників покоління пустині, тоді Мойсей відкрив Божий задум щодо їхніх нелегких випробувань: «Бог водив тебе величезною й страшною пустинею, де гадюки, ядовиті вужі й скорпіони, сухий і безводний степ; який виточив тобі з твердої, як кремінь, скелі воду; який годував тебе в пустині манною, про яку не знали твої батьки, щоб упокорити тебе та щоб випробувати тебе й остаточно привести тебе до добра» (Втор. 8:15-16). Який гарний Божий задум щодо ізраїльського народу, а вони тільки те й робили, що нарікали проти свого добра.
Господь все це говорив їм після їхнього найпершого нарікання. Він дав їм вибір: «пильно слухатимешся голосу Господа, Бога твого, і чинитимеш те, що йому до вподоби, і вважатимеш на його накази, і дотримуватимешся всіх його установ» (Вих. 15:26), в іншому випадку йти за голосом внутрішнього незадоволення та нарікання. Вони вибрали іншу дорогу.
Чи ж не робимо ми те саме? Ми нарікаємо, бо слухаємо голосу інших людей, а не голосу Господа. Замість того, щоби закликати: «Господи, допоможи нам повірити в Твою всемогутність», ми починаємо бурчати: «Боже, які погані та важкі Твої стежки».
Позбавмося нарікання
«Вас не спостигла ще спокуса понад людську силу. Бог вірний: він не допустить, щоб вас спокушувано над вашу спроможність, але разом із спокусою дасть вам змогу її перенести» (І Кор. 10:13). Господь допоможе кожному із нас «робити все без нарікання» (Фил. 2:64).
Джерело нашого нарікання – не проблема, котра існує десь ззовні, а проблема, котра знаходиться всередині нас. Не зовнішні обставини закликають нас нарікати. Апостол Павло закликає нас триматися Спасителя, Котрий «применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, він понизив себе, ставши слухняним аж до смерті, смерті ж – хресної» (Фил. 2:8).
Бог дав нам все необхідне, щоби ми перестали нарікати. Нам потрібно тільки покаятися в своїх жалюгідних бажаннях, котрі перешкоджають нам, разом із апостолом Павлом сказати: «За моїм твердим очікуванням і надією, що я не буду осоромлений ні в чому, а, навпаки, я цілком певний, що нині, як і завжди, Христос буде звеличений у моїм тілі, чи то моїм життям, чи смертю» (Фил. 1:20).
Продовжуймо у своєму житті триматися Бога, Котрий створив нас, знає нас, любить нас, відкупив нас і буде творити все нам на добро.
Фото ілюстративне: Freepik