Коротко про Екуменізм

У мережі Інтернет прочитав наступне:

«Гамірний хор сучасних екуменістів різноголосо переконує себе та оточуючих в однаковості усіх релігій. Вони акцентують увагу на спільному і пропонують не зважати на різниці: «Ми всі віримо в існування вищої сили, загробне життя та необхідність додержуватися подібних законів моралі. Якщо між нами стільки спільного, то чому не об’єднатися в одну світову релігію?»

Із слів автора можна зробити висновок, що завданням екуменізму є всі релігії об’єднати в одну світову релігію. Проте чи у цьому полягає завдання екуменізму?

Спробуємо у цьому розібратись.

Слово “екуменізм”, “екуменія” має багату історію значень.

Найперше поняття «Екуменія» – це географічне поняття, це поняття означало цілість заселеної землі. Саме таке значення цього слова ми знаходимо у Геродота та Аристотеля. Слово Екуменія означало територію землі, що плекала грецьку чи римську культуру.

В Святому Письмі, особливо в грецькому перекладі Септуаґінти та Новому Завіті, зустрічаємо це слово в потрійному значенні. Наприклад, в двох перших: «І правдою судитиме вселенну, і народи розсудить справедливо» (Пс. 9:9); в політично-суспільному: «Тими днями вийшов наказ від кесаря Августа переписати всю землю (pasan ten oikoumenen)» (Лк. 2:1). В Новому Завіті це слово також поєднується із місією Христа: «І ця Євангелія Царства буде проповідуватись по всьому світі (en hole te oikoumene), на свідоцтво всім народам» (Мт. 24:14). Цей текст досконало висвітлює виміри екуменії: проповідування Євангелії і свідоцтво поширюються на цілий світ.

У християнстві прикметник «екуменічний» означає те що належить до Церкви, як цілісності. Теж ж ми говоримо про екуменічні Собори. Так  Константинопольський Собор (381) першим окреслив Нікейський Собор “Вселенським Синодом”, тобто екуменічним.

Сучасне розуміння слова завдячуємо Натану Зідерблом (Natan Söderblom) лютеранському архиєпископу Упсали та одному із основоположників екуменічного руху серед Протестантських Церков. Він повернув поняттю “екуменізм” це значення, яке йому надавала рання Церква, підкреслюючи в ньому єдність Християнських Церков взятих як цілість.

Можемо спробувати дати таке визначення цьому поняттю: Екуменізм – це рух за досягнення сопричастя та повної видимої єдності між християнами. Отже, під екуменізмом можемо розуміти зусилля, які спрямовують християни, щоб досягнути єдності всього християнства. Фундаментом цих зусиль є бажання з’єднатися з Христом у Його молитві: «Щоб усі були одно».

Звичайно, що екуменічний рух не передбачає навернення християн однієї конфесії  до іншої, коли сильніша церква поглинає слабшу. Екуменічний рух – це в першу чергу спільне проповідування Христа молитвою та життям.

Якщо зробити короткий екскурс в історію зародження екуменічного руху, то ми побачимо, що однією із причин зародження Екуменічного руху – це була місійна діяльність Церкви, коли у ХІХ столітті ворожнеча між різними конфесіями у Африці та Азії могли привести до провалу місіонарської діяльності. Боротьба за душі новонавернених підривали правдивість християнства в очах нехристиян. Трагізм ситуації поглиблювали нові, вже місцеві роздори. У пошуках способи вирішення цих проблем місійні Товариства почали організувати з’їзди і конференції для обговорення принципів співіснування та можливостей співпраці. Одна з таких конференцій, скликана в Единбурзі в 1910 році, стала ключовим пунктом у процесі об’єднання зусиль для несення Доброї Новини серед нехристиянських народів і точкою відліку сучасного екуменічного руху.

Пізніше у 1938 році в Утрехті створено Тимчасовий Комітет Всесвітньої Ради Церков (по англ. World Council of Churches), що мав діяти до часу скликання Асамблеї, яка планувалась на 1942 рік, але на перешкоді стала Друга Світова Війна. Тільки в 1948 році в Амстердамі була скликана Перша Асамблея Всесвітньої Ради Церков, яка об’єднала 350 делегатів із 147 Церков. На сьогоднішній день ВРЦ об’єднує 348 Церков-учасниць.

Від часу свого утворення ВРЦ дев’ять разів скликалися Асамблеї, котрі, зазвичай, проводяться кожних 6-8 років. З них, зокрема, однією з найбільш знаменних є ІІІ Асамблея, що проходила в Нью-Делі, Індія (19 XI – 5 XII 1961), на котрій до ВРЦ вступило більшість Східних Православних Автокефальних Церков, що суттєво зрівноважило суто протестантський характер ВРЦ.

Католицька Церква впродовж довгого часу зберігала дистанцію стосовно екуменічного руху, часом висловлюючи стосовно нього критичні зауваження, часом навіть і засудження. Проте в її лоні збільшувалася кількість його прихильників і їхній голос ставав щоразу сильнішим.

«На порозі Третього Тисячоліття, усі ми чуємо волання людей, що доходять до наших Престолів, пише Іван Павло II в своєму Апостольському Листі «Світло Сходу» (2.05.1995) продовжуючи, – людей пригнічених тягарем поважних конфліктів, котрі навіть не усвідомлюючи цього, хочуть пізнати історію любові, яку започаткував Господь. […] Євангельський відгук, – слово, що не розчаровує, продовжує звучати зі силою, послаблене нашим роз’єднанням: Христос кличе, але людина не чує його голосу, бо ми неспроможні передати їй однозгідні слова. Послухаймо разом голос людей, що бажають почути Боже Слово цілісним, неподільним» (п. 28).

Ситуація докорінним чином змінилася внаслідок рішень ІІ Ватиканського собору, котрий відкрив широку дорогу до започаткування діалогів з іншими християнськими конфесіями. Практичною реалізацією рішень Собору стало утворення в 1965 році Спільної робочої групи між католицькою Церквою та Всесвітньою Радою Церков.

На ІІ Ватиканському Соборі про екуменізм було сказано: Під “екуменічним рухом” треба розуміти ці дії та ініціативи, що повстають та організовуються відповідно до різних потреб Церкви та обставин часів для сприяння єдності всіх християн… (п. 4 Декрету про Екуменізм).

Слова, які промовив Ісус в архиєрейській молитві: «Щоб усі були одно, як ти, Отче в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднанні; щоб світ увірував, що ти мене послав» (Ів. 17:21), – залишаються повсякчасним завданням для усіх християн.

Для кожного, хто називає себе християнином, учнем Христа є актуальним завданням мати пошану до братів, які не належать до твоєї конфесії, поглибити знання про власну Церкву та пізнати навчання братніх Церков. Десь слід відійти від середньовічної полеміки, коли у інших конфесіях чуть не під мікроскопом відшукувались якісь відмінності і їх подавалось як віровідступництво.

Як бачимо, екуменізм не має на меті із усіх релігій створити такий собі релігійний венігрет чи одну світову релігію. Екуменізм має на меті віднайти шлях до єдності серед християн.

Екуменізм просить Бога і роз’єднаних братів про прощення провин, живить надію проти всякої надії та питає не тільки: «Чи спільно можемо приймати Євхаристію?», але рівно ж ставить питання: «Чи вільно нам взаємно відмовляти собі в Євхаристії?».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.