Огляд книги «Чи це людина»

Минулого року (2017) у видавництві Старого Лева вийшла у світ книга італійського поета, прозаїка, есеїста Прімо Леві «Чи це людина». Прімо Леві народився в Турині (Італія) в сім’ї італійських євреїв, здобув фах хіміка та в дев’ятнадцять років потрапив до табору Аушвіц (Освенцим).

Його ім’я в Італії відоме саме завдяки книзі  «Чи це людина». Це автобіографічний твір, де автор показує свій досвід виживання у концтаборі. Тут не знайдемо описів тортур, від яких стигне кров у жилах, це швидше свідчення очевидця, його роздуми. Він намагається свідчити та розказати про все, чого зазнав та що бачив. Автор попереджає прийдешні покоління: «…Повсюди у світі, де починають запере­чувати фундаментальні права Людини та рівність між людьми, відбувається скочування до системи конц­таборів, а це шлях, на якому важко зупинитися…».

Як не дивно, але писати цю книгу Прімо Леві розпочав ще, коли був в’язнем табору Моновіц-Буна (Освенцим). Напевне, думка, що він повинен вижити, щоб всім розказати про свій досвід, про свій біль, допомагали йому у щоденній боротьбі за життя, у боротьбі, щоб залишатися людиною. Він вижив і залишив своїм читачам цю книгу, щоб ми частіше могли запитувати себе: «Чи знаєш, що ти – людина?».

Автор намагається попередити нас перед небезпекою, не вірити різного року пророкам, котрі обіцяють нам легке життя: «Відрізнити справжніх пророків від фальшивих важко, краще з підозрою ставитись до всіх пророків; краще відмовитись від одкровень, хоч вони надихають нас завдяки своїй простоті і сяйву, Хоч вони зручні для нас, бо дістаються нам задарма».

Цю книгу варто прочитати та мати її на книжковій полиці, бо про те, що пише автор треба не тільки читати, але й пам’ятати. Пам’ятати про той біль, який може одна людина завдати іншій.

Цитати із книги:

Той, хто вбиває, є людиною, той, хто чинить або за-знає несправедливості, теж є людиною; але не є людиною той, хто, позбувшись всяких застережень, ділить ліжко з трупом. Той, хто чекає, коли його ближній скінчить помирати, щоб забрати його шматок хліба, перебуває — нехай не зі своєї волі – набагато далі від людини мислячої, ніж найбільш неотесаний пігмей і найжорстокіший садист.

Наше існування дуже залежить від того, що коїться в душах тих, хто навколо нас; тому нелюдським є досвід того, хто пережив дні, коли людина була річчю в очах людини.

***   ****   ***

А в концтаборі все по-іншому — тут боротьба за виживання безнадійна, бо кожен тут розпачливо і люто самотній. Якщо якийсь Нуль Ахтцен спіткнеться, ніхто не простягне йому руки; скоріше знайдеться хтось, хто відштовхне його з дороги, бо нікому нема діла до того, чи ще один …брестиме щодня на роботу; а якщо хтось якимось дивом; проявивши дику терплячість та хитрість, вигадає якусь нову комбінацію, яка дозволить йому уникнути найважчої роботи, чи якийсь новий прийом, який дасть йому кілька зайвих грамів хліба, він триматиме це в таємниці, і за це його поважатимуть та цінуватимуть; він черпатиме з цього свою суто особисту користь, стане сильнішим, а тому його боятимуться, а той, кого бояться є, ipso facto, кандидатом на виживання. Іноді в історії та в житті проявляється жорстокий закон, згідно з яким «хто має, то дасться йому, хто ж не має, забереться від нього». У концтаборі, де людина самотня, а боротьба за життя зводиться до її первісного механізму, цей несправедливий закон діє відкрито і визнається всіма. З пристосованими, з сильними і хитрими індивідами начальство само охоче підтримує зв’язки, іноді майже товариські, сподіваючись пізніше якось скористатися з цього. Але з людьми, які прямують до свого кінця, не варто й словом перекинутись, бо і так відомо, що вони будуть нарікати і розповідати про те, що вони їли вдома. Тим паче не варто зав’язувати з ними дружбу, бо вони не мають в таборі важливих знайомств, не їдять нічого, крім пайки, не працюють у привілейованих командах і не знають ніяких таємних способів, як щось «організувати». І, насамкінець, усім відомо, що тут вони ненадовго, що через кілька тижнів від них не зостанеться нічого, крім жмені попелу в якомусь поблизькому таборі та викресленого номера в табірному реєстрі. Хоч вони належать до незчисленної юрми собі подібних, у коловороті якої вони ненастанно крутяться, живуть і страждають вони в глухій, інтимній самотності, у самотності помирають і зникають, не залишивши сліду ні в чиїй пам’яті.

***   ****   ***

Потвори існують, але їх занадто мало, щоб вони становили справжню небезпеку; небезпечнішими є звичайні люди, службовці, готові вірити і підкорятися, не ставлячи нічого під сумнів… Тому не можна довіряти тим, хто намагається пере-конати нас іншими способами, ніж через розум, тобто харизматичним лідерам; ми повинні бути обережними, делегуючи іншим наші судження і нашу волю. Оскільки відрізнити справжніх пророків від фальшивих важко, краще з підозрою ставитись до всіх пророків; краще відмовитись від одкровень, хоч вони надихають нас завдяки своїй простоті і сяйву, Хоч вони зручні для нас, бо дістаються нам задарма. Краще задовольнитися іншими істинами, скромнішими і не такими захопливими — тими, які ми здобуваємо з трудом, поступово, не шукаючи коротших доріг, які нам дістаються завдяки дослідженням, дискусіям і раціональному мисленню, які можна перевірити і довести.

Ясно, що рецепт цей занадто простий, щоб його вистачило для всіх випадків; новий фашизм, несучи зі собою нетерпимість, сваволю і рабство, може народитися поза нашою країною, його можуть принести ззовні, тишком-нишком, називаючи іншими іменами; або ж він може вибухнути всередині з такою силою, що прорве будь-який захист. Тоді поради бути мудрими нічому не зарадять, треба знайти у собі силу чинити опір; у такому разі підтримкою і напученням може слугувати пам’ять про те, що не так давно сталося в серці Європи…

***   ****    ****   ****

…концтабір — це велетенська машина, яка має перетворити нас на тварин, тваринами нам ставати не можна; у цьому місці теж можна вижити, і тому треба хотіти вижити, щоб розповісти, щоб донести свідчення; а щоб вижити, важливо намагатися врятувати бодай кістяк, бодай каркас, бодай форму цивілізованості. Ми – раби, позбавлені будь-яких прав, беззахисні перед будь-якою сваволею, приречені на майже певну смерть, але у нас ще залишилась одна здатність, і її ми мусимо захищати що стане сили, бо вона у нас остання: здатність не давати своєї згоди. Тому ми повинні вмиватися брудною водою без мила і витиратися курткою. Повинні чистити взуття, але не тому, що так велять правила, а щоб зберегти гідність та пристойність.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com