«Виклик для розуму»
Неділя, 24 травня 1998 року. Свято Вознесіння Господнього. Починаючи з 18 квітня, тисячі вірних щоденно проходять перед головний вівтар Туринського катедрального собору, де виставлено Туринську плащаницю. Усі пам’ятають про пожежу, яка трапилася не так давно, і бояться наступного акту шаленства. Плащаниця замкнена у скрині з куленепробивного скла.
Тієї неділі, після 17 години, до катедрального собору поволі заходить небуденний паломник. Папа Іван Павло II вирішив скористатися своїм третім душпастирським візитом до П’ємонту, а також запрошенням архиєпископа монсеньйора Джовані Салдаріні, і помолитися перед святим полотном. Історичний жест. А для цього шматка полотна, який викликає стільки здогадок і суперечок, це як освячення.
Під час промови, всі слова якої старанно виважені, Іван Павло II каже, що свята плащаниця є «викликом для розуму», однак не є предметом віри. Церква не може нічого стверджувати у справі її автентичності, адже «не має належної компетенції», щоби висловлюватися на цю тему. Церква очікує від науковців чесних і ретельних досліджень, які дали б змогу отримати конкретні відповіді. Однак, без огляду на те, є плащаниця автентичною чи ні, вона залишається лише шматком полотна. А не можна поклонятися шматку полотна, навіть якщо він вкривав тіло Христа!
Того ж дня папа пояснює: коли він згинає коліна перед плащаницею, то робить це для того, аби віддати честь «іконі страждання невинних», яка (причому не важливо, правдивою є чи фальшивою) неймовірно подібна на євангельський опис страстей Христа. Християни споглядають плащаницю як знак страждання, дзеркало Євангелії, образ любові Бога. І нічого більше. Іван Павло II увесь час діяв як мудрий педагог, і тому не підійшов відразу до плащаниці, яка лежала на великому вівтарі. Коли достойний гість зайшов до катедрального собору, то спочатку помолився перед вівтарем Пресвятої Євхаристії. Саме це таїнство «є центром культу Церкви», це у ньому «прихована справжня, дійсна та сутнісна присутність Христа».
Іван Павло II попросив кардинала Салдаріні запланувати наступне виставлення плащаниці на 2000 рік – рік великого ювілею, насамперед думаючи про молодих людей, які прибудуть на Дні молоди до Риму. Власне тоді, в Римі, у присутності паломників папа вигукне:
– Хіба завдання Церкви не полягає саме в тому, що вона має чинити так, аби сяйво обличчя Христа заясніло на весь світ?
Його передання зрозуміле: ніхто не повинен відмовлятися від нагоди посилювати «прагнення Господнього обличчя». Усе, що наближає нас до Бога, є добрим. Плащаниця – це ікона, яка заслуговує на почитания. Однак те, є вона автентичною чи ні, з погляду віри не має найменшого значення.
Бернар Лєкомт
“Таємниці Ватикану”