Коли людина хоче змінити себе, вона допускається однієї помилки, яку в минулому здійснювали навіть у богословських колах і недільних школах, проповідуючи моралізм. Іншими словами, коли хтось наближається до Церкви, такі християни говорять йому: «Дивись, не роби поганих речей, не ходи в погані місця, не говори поганих слів», – і займаються саме цим. Однак весь цей моралізм хворий, це якесь нехристиянське, неправильне розуміння, яке орієнтується тільки на видимий результат. Отці Церкви не займалися такими речами, а дивилися в суть.
Коли якась людина з багатьма проблемами приходила до них, вони не починали їй говорити тільки про зовнішні речі, – і про них, звичайно, не забували, – але головним чином вони говорили про зв’язок з Богом. Тому в Євангелії Христос каже, що перша і найголовніша Заповідь Божа не є «не вкради» або «не чини перелюбу» – це в останню чергу, – а зв’язок з Богом, яка виражається в словах «Люби Господа». Якщо ти любиш Бога, маєш здорову і живу любов до Нього, то все інше приходить само собою. А в іншому випадку ти можеш робити всі інші речі без того, щоб мати і поглиблювати відносини з Богом.
І тоді ти станеш доброю людиною, навіть чудовою людиною, але не тією, яка має зв’язок з Богом. Тому сучасні християни, нашого часу, дивуються і не розуміють основних речей в Церкві. Вони кажуть: «Хіба не досить того, що я все це виконав? Чого ще ти хочеш?». Вони не можуть зрозуміти, наприклад, монашество, і кажуть: «Навіщо ставати ченцем? Хіба ти не можеш потрапити в рай, живучи і перемагаючи у світі?». Звичайно, можна потрапити в рай і так. Але монахами стають не тому, що тільки так можна спастися.
Наші стосунки з Богом – це питання любові. Це не питання боргу – ходити до церкви, виконувати заповіді і бути хорошою людиною. Як закоханий без всякого раціонального міркування бере гітару і йде до хати коханої, і співає там всю ніч, щоб висловити свою любов. Раніше так робили, зараз не знаю, як роблять, можливо, відправляють е-mail…
Зв’язок з Богом – це зв’язок любові, безмежної любові. Вона не вміщується в схеми або програми, це полум’я, яке розгоряється в людині й запалює її. Воно не залежить від зовнішніх речей, навіть не оглядається на них. А ті, хто дивиться на зовнішні речі, також чинять і в сімейних відносинах, і руйнують свої сім’ї, бо кажуть: «Хіба я не хороший чоловік? Хіба не даю тобі грошей? Хіба не відправляю тебе в подорожі кожне літо? Хіба не їжджу з тобою на вихідні? Хіба не приходжу кожен день з роботи прямо додому? Я не зв’язуюся з іншими жінками, не ображаю і не б’ю тебе». Іншими словами, є якийсь список, виконуючи який я стаю хорошим. І коли вони бачать, що в якийсь момент їхня сім’я валиться, що один буває нехтуємо іншим, або їх половина має зв’язок з ще кимось, вони журяться і запитують: «Чому?» Вони не розуміють, що всі ці речі не є якимсь універсальним рецептом.
Не буває так, що, виконуючи якийсь список обмежень і приписів, ти стаєш хорошим. Ти можеш виконати все і залишитися поганим. Як фарисей, що виконав все, що було написане в Законі, але був відкинутий Богом, а митар, що не виконав нічого з написаного в Законі, був прийнятий Богом.
Отже, питання полягає в тому, якою людина стає перед Богом, і чи є той живий зв’язок, який перемагає Закон і зовнішні речі.
Дехто може сказати: «Якщо ти бажаєш вірити в Бога, то повинен робити то і то». І ми чули щось таке, від чого волосся стає дибки, особливо це адресується молоді: «Щоб бути церковною людиною, Божою людиною, гарною людиною, потрібно кожний тиждень ходити в храм, не робити нехорошого, не робити того і цього, причащатися три-чотири рази в рік і чотири рази сповідатися». І на цьому все закінчується.
Але це помилка. Необхідно знайти зв’язок нашого буття з Богом, і щоб це був живий зв’язок, наприклад, коли ти любиш іншу людину, то ця любов є без схем, приписів і рецептів. Цей зв’язок між тобою і іншою людиною – живий, так відбувається і в стосунках з Богом. Тільки таким чином ви справді можете відчути ту повноту, про яку говорить Євангеліє. Тому ми сказали раніше, що треба дивитися не тільки на зовнішнє, а проникати глибше, щоб бачити причину нашої внутрішньої порожнечі і того, що відбувається з нами. Чому в нас є потреба в інших речах? – Тому, що немає живого зв’язку з Богом. Коли ми осягаємо причини, то потроху приходимо в смирення, тому якщо б ми дійсно сильно любили Бога, то не мали б потреби заливати горе вином. Коли людина знає це, вона поступово звикає дивитися на речі правильно і починає зцілюватися від тієї проблеми, яка її мучить.
Відразу після слів «Блаженні голодні та спраглі справедливості, бо вони наситяться» (Мт. 5,6), Христос підводить нас на наступний щабель, кажучи: «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» (Мт. 5,7). Коли ми говоримо «милосердний», то зразу ж пригадується милостиня. Підходить один чоловік з простягнутою рукою, і ти даєш йому монету або купюру, – це, звичайно, милостиня; так само як і участь у різних соціальних справах, і в турботі про нужденних. Все це добре і необхідно для підтримки громадського життя. Однак, тут Христос говорить не тільки про це, Він не зупиняється на зовнішніх речах – в Його словах є особлива глибина. Коли ми чуємо слово «милосердний», наш розум зводиться до Самого Бога. Як ми говоримо в Церкві: «Бо Ти милосердний і чоловіколюбець Бог», «Помилуй мене по великій милості Твоїй». «Милосердний» – це епітет Бога. Отже, людина милосердна наслідує милосердного Бога. У преподобного Ісаака Сиріна є прекрасні слова: «Що таке милосердне серце? Це серце, яке скорбить та переживає за кожне творіння, за всіх людей, за птахів, за звірів, таким чином, що, коли людина бачить їх, чи згадує про них, з її очей течуть сльози».
Чому так? Тому що такий Бог. Бог любить усіх без винятку – це основна істина Церкви; немає жодної найменшої зміни в любові Бога до Свого творіння. Як Він любить нас, так любить і демонів. Бо, коли Бог когось любить менше, а когось більше, то це означало б, що Він має міру в любові, має зміни в Собі і не є досконалим. Але справа в тому, що якраз ми не рівні у своїй любові до Бога. Диявол взагалі не любить Бога. З нас, людей, хтось любить Бога на десять відсотків, хтось на двадцять, хтось на сто, і тому в наших стосунках з Богом є різна міра – в залежності від людини, а не від Бога. Це головне, що нам потрібно знати, щоб не звинувачувати Бога, ніби «Він інших любить більше, а мене менше».
Тому, коли ми знаємо, який наш Прототип – Бог, тоді можемо зрозуміти і людину. А також дізнаємося, що в кінцевому результаті не можемо любити одних більше, а інших менше, також як і те, що ми не повинні бути грубими у ставленні, наприклад, до злочинців або людей, що опинилися в скрутному становищі. Не можемо в душі тримати погане. Ти повинен відчувати любов до всіх без винятку. А тепер розглянемо, чи є в нас ця міра досконалої любові? – Звичайно, що ні. Ми стоїмо нижче, кожен в свою міру. Добре б, якщо б ми були великими святими. Тоді у нас була б досконала любов. Наша любов маленька, але ми повинні говорити про любов досконалу, щоб бачити, до чого потрібно прагнути.
Досконалість – це коли ти ставишся до людини з абсолютною любов’ю. Любов не означає задоволення власних бажань, не означає, що я не розумію, що відбувається навколо, і бачу все в рожевому світлі. Божий чоловік – не дурень і не божевільний. Що відбувається насправді? Просто з душі людини виганяються пристрасті і вона бачить речі якими вони є, бачить зло, бачить лукавство, прекрасно розуміє їх, але вже не керується пристрастями щодо інших людей, і може виправляти щось мирним, безпристрасним шляхом, тому що володіє абсолютною любов’ю. Це дуже важливо, тому що, якщо у нас немає такої любові, то, зустрічаючись щодня з проявами людської злоби, дріб’язковості, недоліків, ми починаємо ставитися до людей погано, навіть якщо ми цього не хочемо. Така людська недосконалість.
Якщо у тебе немає великодушного відношення до таких речей, то ти потрапиш в той млин, де і сам будеш молоти, і тебе перемелють, і не зможеш винести жодних життєвих труднощів. Якщо ми не маємо милосердного серця, тоді потрапляємо в цей млин, який перемеле нас жорнами тягот, розчарувань, розпачу, бо наше серце не навчилося тієї духовної шляхетності, яка народжується від співчуття до будь-якої людини. Тому що тільки тоді, коли відчуєш іншу людину, зможеш її зрозуміти.
До такої міри повинно бути чутливе наше серце, щоб воно відчувало думки і рухи інших людей. А як ми можемо зрозуміти їх, якщо наші серця черстві? Коли серце скам’яніло від пристрастей, гріхів і користолюбства, то ми не зрозуміємо нічого з цього або зробимо ще гірше: можемо убити іншого і сміятися над цим. Є люди, які радіють, коли мучать інших, а є люди, які сумують, якщо просто почули або подумали щось погане. Я говорю зараз про простоту і чутливість серця, які виникають від духовної роботи людини і не мають нічого спільного з депресією або чимось болючим. Ця скорбота – не депресія, не якась безнадія, а усвідомлення оточуючих нас такими подій, як вони є.
Набуття милосердного серця починається з простих речей: з того, яким чином ми говоримо з іншими людьми, з яким розташуванням допомагаємо їм, навіть простягаючи свою милостиню. Чому Христос закликав нас бути милосердними? Чи для того, щоб бідних зробити багатими чи багатих бідними? Звичайно, не для цього, а для того, щоб ми спілкувалися з іншими людьми. Причина милостині, згідно Євангелія, лежить не в соціальній, а в духовній сфері – навчитися спілкуватися зі своїм братом, співчувати йому в його бідах, навчитися позбавляти себе чогось заради іншого, нарешті, померти, щоб інші жили. Як і Христос помер, щоб жили ми.
За матеріалами: Богослов.Ru