Розп’яття практикувались в Східному Середземномор’ї задовго до того як цей вид страти перейняли римляни. Смертне покарання через розп’яття було поширене серед таких народів, як: перси, ассирійці, скіфи, фракійці. Історики говорять, що Олександр Македонський розіп’яв біля тисячі людей. Цей вид страти перейняли і його приємники, тому не має нічого дивного, що і римляни теж розпинали своїх в’язнів. Такої смерті заслуговували вбивці та бунтівні раби. Таке покарання мало на меті залякати інших, щоб відбити в них будь-яке бажання бунтувати проти влади володаря. Римських громадян заборонялось розпинати, хоча правителі не завжди цього правила і дотримувались. Розп’яття використовували і юдейські царі із первосвященицького роду Хасмонеїв.
Існувало два види розп’яття: звичне нам та у вигляді букви «Т», висота була різною. Бувало, що ноги повішеного були в кількох сантиметрах над землею.
Євангелисти говорять нам, що Ісуса перед розп’яттям бичували. Бичування перед розп’яттям було звичною практикою в епоху панування римлян. При цьому використовувався бич із кількох шкіряних ременів, на кінці котрого прив’язували цвяхи, осколки скла або гострі камінці. Бичування приводило до тяжких пошкоджень шкіри і м’яких тканин під нею.
Можемо припустити, що після розп’яття у Ісуса не залишалось вже сил дійти до місця страти. Це наше припущення підтверджують слова євангелиста Марка, який говорить, що римляни заставили «перехожого, Симона Киринея, батька Олександра та Руфа, що повертався з поля, присилували нести його хрест» (Марка 15:21) (це відбувалось зразу ж після бичування).
Згадка імен Олександра та Руфа, синів Симеона, показує нам, що цих людей добре знали в спільноті Марка. Ймовірно, що тут перед нами свідчення очевидців, що Ісус був настільки сильно побитий, що не міг вже нести Свого хреста.
На кінець, Ісус прибув на місце розп’яття, Йому запропонували вино, змішане із міррою. Згідно раввіністичних джерел – це своєрідний прояв милосердя, бо цей напій носив певну знеболюючу дію, дозволяючи легше зносити всі муки.
Євангелія говорять нам про titulus «про дошку» (пор. Ів19:19; Мт.27:37; Мк.15:26; Лк.23:38), на котрій на кількох мовах Ісуса було названо «Цар юдейський». Цей титул належав Іродові Великому. Цей титул не зародився серед християн, бо вони називали Ісуса по-іншому, але це підтверджує те, що Ісус вважав себе Месією. Він хотів, щоб Його учні в Ньому бачили помазаного царя Ізраїля.
На політичний характер екзекуції над Ісусом вказує так само і той факт, що поруч із Ісусом було розіп’ято ще двох засуджених, про них Марко говорить, що то були розбійники (пор. Мк.15:27). Швидше за все, це могли бути повстанці-зилоти або ті, хто провадили своєрідну партизанську війну проти римлян.
Римляни, як правило, хрести із розп’ятими розташовували вздовж доріг, котрими ходять багато людей, на пагорбах та біля міських воріт. Зазвичай, розп’ятих залишали помирати на хресті, скільки б часу ці муки не тривали. В певних випадках смерть могла наступити і через кілька днів, іноді навіть друзям та родичам розп’ятого дозволяли його годувати. Розп’яті, якщо були міцної статури, протягом кількох днів могли мучитись під палючим сонцем, поки не помирали від спеки, втрати крові, але, перш за все, від порушення кровообігу. Зазвичай, біля хреста аж до смерті розп’ятого була варта, щоб родичі та друзі його не зняли. Тіла засуджених не хоронили, вони продовжували гнити на хрестах та ставали кормом для птахів та звірів. Римський закон дозволяв зняти тіло засудженого та похоронити його. Юдейські закони заставляли турбуватись про померлих, навіть якщо вони були страчені. Відповідно до закону Мойсея (Втор.21:23) жодне тіло розп’ятого не мало залишатись висіти на хресті після заходу сонця.
На думку Йосифа Флавія розп’яття було найжахливішим покаранням. Розп’яття мало на меті запобігти бунтам. Так у Квінтіліана ми знаходимо таке повідомлення: «Кожен раз, коли ми розпинаємо злочинців, вибирається багатолюдна дорога, щоб всі бачили та страхались, тому що ця кара служить не тільки відплатою за вчинене, але і застереженням для інших» (Квинтилиан Малые речи,274).
В Євангеліях солдати, котрі розпинали Ісуса ділять між собою Його одежу, взагалі, це відповідає звичаям Римського світу. Тацит говорив, що у засуджених на смерть відбирали їхнє майно.
Євангелист Марко, описуючи картину розп’яття, показує, що ця смерть, якою помирає Ісус – справедлива по відношенню до тих, котрі хочуть через насильство повернути Ізраїльське царство. Сцена розп’яття завершується так само, як і починалася, – знущаннями. Проте вже тепер насміхаються і прості прохожі, і їхні вожді. Все, про що Він говорив, все кидають Йому в обличчя. Він не може навіть спасти Себе Самого, а де вже Йому зруйнувати Храм і відбудувати його за три дні. А найголовніше: Месія повинен перемогти римлян, а не помирати від їхніх рук. Якщо Він – цар, якщо він обіцяний Месія, хай зійде з хреста і вони тоді в Нього точно повірять.
І за всім цим звучить голос Марка: саме тому він – цар Юдейський, що він залишається висіти на хресті, саме в цьому Його царська місія, саме в цьому Його влада, саме для цього Він прийшов. Тепер утверджується Його царство, не дивлячись на усмішки, приниження, стид, біль та муки. Завдяки цьому хрест має глибокий сенс, завдяки котрому і сьогодні він додає віри та надії всім спільнотам християн по цілому світі.
За книгою Т. Райта та К. Эванса «Иисус. Последние дни».
Мартин Хенгель, Анна Мария Швемер «Иисус и иудаизм»