Смерть Ісуса

Ісус помирає несподівано і трагічно. Як описують синоптичні Євангелія: Мт. 27:45; Мр. 15:33; Лк. 23:44, біля трьох годин дня Ісус раптово скрикнув: «Eloi, Elo-і, lama sabachtbani. Ці арамейські слова взяті із Псалма, вони означать: «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув?» (Пс. 22:2). Саме ці слова стають загадкою для багатьох коментаторів. Як же нам потрібно їх розуміти?

Окремі стишки Псалма 22 переплітаються з різними місцями розповідей про страсті. Можливо, Ісус мав на увазі цілий Псалом, включаючи його радісне закінчення, проте нам не слід применшувати зображене тут почуття залишеності. Ісус не втратив віри в Бога, про це свідчить подвійне звертання: «Боже Мій! Боже Мій!». Хоча, не дивлячись на це, Він відчуває Себе повність залишеним. І це не дивно, що євангелисти, які писали пізніше, обрали інші кінцеві слова: «Отче, у твої руки віддаю духа мого!» (Лк. 23:46); «Звершилось» (Ів. 19:30). Слова, через які можемо зробити висновок, що Ісус сумнівається в Бозі чи в Самомму Собі, могли використати противники, щоби підірвати довір’я до Ісуса, а, можливо, ці слова бентежили і самих учнів Христа. Можемо запитати: якщо це не історична правда, то навіщо тоді євангелисти придумали такі спокусливі слова?

Народ, який стояв біля хреста, думав, що Христос кличе Іллю (слово «Eloi – Боже мій», за своїм звучанням співпадає із  словом «Eliа – Ілля»). Дальше читаємо, що «побіг один і, намочивши губку оцтом та настромивши на тростину, давав Йому пити» (Мр. 15:36). Можливо, це було насмішкою, а не вчинком співчуття (в першому випадку солдати не зупинили б цього чоловіка), і тут ми бачимо паралельне місце із словами, які були раніше проказані впливовими священиками: «Христос, цар Ізраїля – хай зійде тепер із хреста, щоб ми побачили й увірували» (Мр. 15:32).

Не виключно також, що цей чоловік відносився до Ісуса із співчуттям та бажав підтримати Його сили, щоби розіп’ятий не втрачав свідомості і дочекався появи Іллі, який мав би відігравати або есхатологічну роль, або роль захисника терплячих. Хоча, правдоподібно, що це була саме насмішка – продовження тієї серії насмішок, котрі розпочалися ще під час слухання справи впливовими священиками (пор. Мр. 14:65). Над висячим на хресті Ісусом насміхалися, пригадуючи, як Він грозився зруйнувати Храм та відновити Його за три дні (пор. Мр. 15:29), Його закликали зійти з хреста та переконати скептиків в тому, що Він справді Месія, Цар Ізраїля (пор. Мр. 15:32), а тепер насмішники побажали побачити «чи прийде Ілля» у відповідь на заклик терплячого Ісуса.

Глядачам не прийшлося довго чекати. «Ісус, голосом сильним скрикнувши, віддав духа» (Мр. 15:37). Саме цей сильний заклик і був моментом Його смерті. Розказавши про ці події саме таким чином, євангелист Марко хотів показати, що навіть смерть Ісуса відображає Його силу; віддавши Свого духа, Він наводить благоговійний страх.

Сотник, вражений побаченим, проголошує: «Чоловік цей справді був Син Божий» (Мр. 15:39). Під впливом того, як помер Ісус, і знаків, які супроводжували цю смерть, римський офіцер називає Ісуса саме так, як повинен був назвати тільки римського імператора: кесар не був «Сином Божим»; Ним стає Ісус, розіп’ятий Месія. Це вже не глузування. Назвавши Ісуса Сином Божим, центуріон змінює предмет своєї відданості: це вже не кесар, офіційний «син бога», але Ісус, правдивий Син Божий.

Смерть Ісуса і богослов’я

З богословської точки зору із обставин смерті Ісуса можна зробити різні висновки. У співвідношенні з месіанськими уявленнями в рамках юдаїзму пізньої античності Ісус був невдалим Месією. Від Месії очікували, що Він знищить ворогів Ізраїлю, про що свідчить деякі тексти того періоду. В кумранській спільноті, на основі Сувоїв війни та пов’язаними із ними рукописами, наголошувалося, що Месія поведе воїнів-священиків на битву із ненависними римлянами.

Проте Ісус не отримує перемоги над римлянами. Він не проганяє поган. Його царство закінчилося, так і не розпочавши. Він зійшов не на трон, але на хрест, який був принизливою стратою для рабів та найбільш закоренілих розбійників.

З точки зору самих римлян, Ісус – тільки страчений злочинець.  Адже в такій смерті немає жодного піднесення та гідності. Це просто смерть рабів і найзапекліших злочинців. Тому нам не потрібно дивуватися, що в древньому християнському гимні на честь Христа, згадується саме слуга: «…применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги… він понизив себе, ставши слухняним аж до смерті, смерті ж – хресної» (Фил. 2:7-8).

Проте Сам Ісус і Його учні після воскресіння розуміли це зовсім по-іншому: Його смерть відкрила нове значення жертви та відкуплення. Це смерть одного за гріхи багатьох. Це встановлення обіцяного Нового Завіту. І тепер прийшло таке очікуване визволення Ізраїлю, але воно здійсниться без торжества сили над поганами. Поганські народи підкоряться не мечу, але Благій Новині про царство Бога та відкупительну жертву Його Сина.

Проте в п’ятницю, коли помер Ісус, ці думки не роїлися в головах Його учнів. Їх Вчитель мертвий. Їхній рух позбавлено життя. Вони самі розбіглися. Тільки Петро, декотрі жінки та чоловіки, хоча з великою боязню, але все ж таки трималися разом, щоби побачити, що відбудеться згодом.  І тільки жінки зі всіх цих спостерігачів не побоялися прийти на те місце, де був похоронений Ісус.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.