…До побачення, серденько, і пам’ятайте: прощати, прощати і ще раз прощати!
Тричі на день, після їди! Будьте здорові! Наступний!
– Лікарю, доброго дня вам!
– І ви будьте здорові. На що скаржимося?
– Та мені якось незручно…
– А ви присядьте, так-так, сідайте! Так зручно?
– Так … Ні … Не знаю. Напевно, зручно.
– Напевно? Чи дійсно зручно?
– Та не знаю я, лікарю! Начебто нічого …
– «Начебто нічого» – це значить ніяк. Але не може ж вам бути «ніяк»? Ви ж існуєте?
– Ось те саме, лікарю! Не живу, а існую. Це ви дуже точно сказали. Я до вас тому й прийшла.
– Але що ж вас турбує, люба? Що болить?
– Душа болить. Ви ж є душевним лікарем?
– Душевний. Прізвище моє таке. І спеціалізація – теж. А вашу душу щось поранило?
– Не знаю. Мабуть. Я її якось не відчуваю. Я взагалі погано почуваюся.
– А в чому це виражається?
– Ну… Наприклад, я не вмію говорити «люблю».
– Так? Ну, це поширене захворювання. Розкажіть мені, який ваш раціон харчування.
– Харчування? Ах, так. Ну, супи, каші там. Овочі. М’ясо – але не кожного дня. В загальному, звичайний.
– А якщо смачненьке – то чому віддасте перевагу?
– Ну, я апельсини обожнюю, морозиво, цукерки шоколадні теж люблю.
– Ага! Любите! Значить, вмієте говорити «люблю»!
– Ні, ви мене не зрозуміли. Я людям не вмію говорити «люблю».
– А чому? Чому, як ви думаєте?
– Ну, не знаю. Я до вас за цим і прийшла. Щоб ви визначили, чому.
– Зрозуміло. Так, люба. Дихайте! Глибше дихайте! Та що ж ви так напружилися?
– Не можу я глибше дихати. У мене подих перехоплює.
– Так і запишемо: не дозволяєте собі дихати на повні груди. Тепер не дихайте. Не дихайте … Не дихайте … Все, можна. Схоже, у вас це звичний стан – не дихати?
– Чому? Та я ніби дихаю.
– Ось саме, «ніби». А насправді – так, тільки вигляд показуєте. Ви ж боїтеся відкритися. Ви ж всі почуття в собі затискаєте. Не даєте їм проявлятися!
– Ну, це ж непристойно, коли почуття напоказ. Я вам що, «емо», чи що? Дівчина повинна бути стриманою, не показувати своїх емоцій.
– А як ви думаєте, куди вони діваються?
– Хто?
– Емоції ваші? Гнів, образа, заздрість? Вони ж бувають?
– Ні! Ні! Це погані почуття. Я їх придушую в самому зародку.
– Ось, дорога, і зрозумілі ваші проблеми з диханням. Поназбирували в собі зародків. Всі груди забиті. Ото вам і не дихається глибоко.
– Стривайте, лікарю! Ви що ж, радите на людях зриватися?
– Зовсім ні. Нічого я такого вам не радив. Але почуття пригнічувати – це злочин по відношенню до самого себе.
– А як тоді, як з ними вчинити?
– Визнавати, що вони існують. Називати їх по іменах. І дозволяти їм бути. Іноді цього достатньо, щоб гнів тут же влігся, а образа випарувалася.
– Не може такого бути!
– Це мій рецепт. Хочете застосовуйте, хочете – далі образи ковтайте. Кожен пацієнт сам вирішує. Давайте я на ваш живіт подивлюся. Так боляче? А ось так?
– Ой, не те щоб боляче. Але неприємно якось. Аж у хребет віддає.
– Отже, у вас тут складені ваші неприємності.
– Ой, а ось тут, під ложечкою, взагалі важко! Ніби камінь якийсь.
– Ну, це ви, як кажуть, камінь за пазухою носите. Либонь затаїли злобу на когось?
– Ох, я й не знаю. Але тягне-то як!
– Цілком з вами згоден, важкий вантаж. Рекомендую з ним розлучитися. З роками він тільки стає важчим – на нього ж всякий негатив налипає, властивість у нього така.
– Гаразд, дякую. Я потім з каменем розберуся. Але зараз я ж не за цим. Я не вмію говорити «люблю».
– А що вам заважає?
– Ох, не знаю. Щось заважає. Я якось … соромлюся.
– Соромитеся! Значить, тісно вам. І не дивно: у вас же всі почуття затиснуті! Любов – це почуття вільне, вільне, як птах. А де ж йому в вас розвернутися?
– Але чому? Чому у мене почуття затиснуті, в чому справа?
– Так ми і намагаємося визначити, любонько! Дайте-но я вас простукаю.
– Ай! Ой! Не треба! Будь ласка, не стукайте! Мені страшно!
– Так, значить, і до страхів ваших достукалися. Слава тобі, Господи! Але ж вам не боляче? Чого боїтеся?
– Болі боюся! Не хочу, щоб було боляче!
– Ось… А від чого буває боляче?
– Коли впадеш. Коли обпечешся. Коли вдаришся. Коли необережно поводишся. Коли образиш кого-небудь! Від гострих кутів – дуже боляче.
– Дорогенька ви моя! Так ви боїтеся любити!
– Я? Боюся??? А при чому тут …
– Та любов же і є – полум’яний політ! Хіба ні? Вона складається зі злетів і падінь, з крутих віражів, із зіткнень. І гострих кутів не уникнути – треба просто навчитися їх згладжувати або обходити. Любов не може бути обережною! І якщо ви вогню боїтеся – ну як ви в собі любов розпалите? «Вогонь кохання» – чули таке?
– Лікарю … Я знаю. Було це все у мене. Траплялося. І політ був, і вогонь любові. І синяки, і шишки, і навіть криваві рани. Спочатку такий злет – що просто дух захоплювало! Потім таке приземлення, що ледве в купу себе зібрала! Загалом, обпекла мене любов.
– І тепер ви боїтеся …
– Так. Я боюся. Боюся, що не зрозуміють. Відкинуть. Обдурять. Скривдять. Ранять. Я більше не витримаю. Це так боляче! Серце на шматки!
– Ось ви і затиснули свої почуття. Захистили себе з усіх боків від можливого болю. І тому вам важко сказати «люблю» … Ви просто боїтеся! Боїтеся болю. Боїтеся, що серце розірветься на шматки.
– Так, так, так. Так воно і є. Я хочу любити! Я дуже хочу! Але дуже боюся! Допоможіть мені, лікарю!
– Не хвилюйтеся, дорогенька. Ваша хвороба не смертельна, а виліковна. І рецепт простий. Навчіться любити себе.
– І?
– І все. Якщо ви будете любити себе – ви нікому не дозволите себе поранити. І самі собі шкоди не заподієте необережними діями. Ви будете вибирати тільки найкраще, найкорисніше для вас. Ви будете безпомилково знаходити те, що зробить вас ще щасливішою. І ніхто, ніхто не зможе вас образити або зачепити! Тому що ви будете вище цього.
– Але … виходить, зараз я себе не люблю? Так, чи що?
– Вже починаєте! Інакше б ви до мене не прийшли. Ви вже стали про себе піклуватися – а це добра ознака.
– А … як це – любити себе?
– Для початку почніть до себе прислухатися. До своїх бажань, відчуттів. А то, щоб вас не запитав – «не знаю», «не відчуваю». Якщо ви самі так неуважно до себе ставитесь, чому ж інші будуть вас щадити?
– Але я думала …
– А ви думали, якщо ви така вразлива-вразлива, так вас щадити будуть, жаліти, по голівці гладити? Ні, люба моя, помиляєтеся. І ранити будуть, і кусатимуть. Подібне притягує подібне, медициною це давно встановлено.
– І що ж мені робити? Як навчитися себе любити?
– А ви самі себе жалійте, хваліть, заохочуйте. Себе треба час від часу заохочувати – знаєте про це? Не перевантажувати! Не робіть те, що не хочеться! Не дозволяйте себе кривдити! І не дозволяйте собі ображатися.
– Але як це можна зробити, якщо тобі образливі речі говорять?
– А дуже просто! Вам кажуть – а ви у відповідь: «Я цього не почула!». Не можете вголос – про себе скажіть. Звичайно, якщо ви не маєте наміру знову все це всередину складати, образи ковтати і камені за пазухою носити.
– Ні вже, я тепер знаю, я тепер нічим таким грузиться не буду. Я буду себе любити, щадити і гидот не слухати.
– Ну от і славно. Користуйтеся цим рецептом – і скоро ви відчуєте, що всередині звільнилося місце для любові. Думаю, на цьому ми можемо попрощатися. Медицина своє слово сказала, справа за вами.
– Стривайте, лікарю! Але як же воно звільниться, якщо там стільки всього?
– Так-так … Камені всякі … зародки … образи проковтнуті … назбирали ви, багато назбирали!
– Так, що з цим робити?
– А тут, дорогенька, рецепт один: прощати, прощати і ще раз прощати! Тричі на день, після їди! Будьте здорові! Наступний!