Колись давно жила в одному селі дівчина. За стародавнім слов’янським звичаєм, після весілля перейшла вона жити в будинок свого чоловіка. Але дуже незатишно було молодій невістці зі свекрухою. Та її постійно повчала і в усьому дорікала.
Якось уранці вирушила молода жінка до знахаря, що жив на околиці лісу.
– Що привело тебе до мене, красуне? Чи чоловіка приворожити? – Запитав дід.
– Ніхто мені не потрібен, я чоловіка свого люблю, але з матір’ю його жити не можу.
– Що ж ти від мене хочеш?
– Прошу тебе, допоможи мені. Дай мені отрути, щоб я отруїла її.
– Чи на цьому своє щастя побудуєш, молодице? Ну, добре. Шкода мені тебе. Дам я тобі зілля. Щоранку будеш заварювати його, і поїти цим чаєм матір свого чоловіка.
Та тільки порада у мене для тебе є.
– Яка? Говори, все виконаю, аби скоріше позбутися цієї змії.
– У селі у нас чутки швидко розносяться. Запідозрять тебе. Так ось, щоб цього не сталося, зміни своє ставлення до свекрухи.
Стань ласкавою, привітною, посміхайся. Недовго доведеться тобі мучитися. Так і вчинила жінка. Ще тільки півні проспівали, а вона встає, хліб вимішує, піч топить, кашу готує, зілля отруйне свекрусі заварює. І ласкаво так запрошує її покуштувати диво-чай. Мамою кличе, слухається в усьому. Чоловік не натішиться: як рідні стали мати і дружина. Свекруха в невістці душі не чує. І любов’ю щирою, відповідає. Поспішає вона знову до знахаря, кидається до його ніг зі сльозами:
– Дідусю, благаю тебе. Ти ж все можеш. Дай протиотруту. Занадто багато чаю заварила я своїй свекрусі. Помре. А вона ж турботливою матір’ю для мене стала.
– Мила моя, заспокойся. Я дав тобі ароматні трави, з яких ти варила для свекрухи смачний і корисний чай. Отрута ж була у твоєму серці, але з Божою допомогою ти позбулася її.