Таланти — в обіг

Чи потрібні Церкві таланти?

Що таке талант? У чому секрет його привабливості? Талановита людина завжди виділяється в суспільстві та привертає увагу. На талановиту людину хочеться бути схожим, у неї закохуєшся і мимоволі заздриш легкості її рухів, почуттів та геніальній простоті її глибокої думки.

Людей часто поділяють на талановитих, везучих і невдах. Прогресивна частина суспільства — це ті люди, котрі змогли реалізувати свій потенціал, досягти успіху і визнання. Але десь у цій тіні існують ще й невдахи, котрі нічого істотного так і не змогли зробити в цьому житті, як-то кажуть, зарили в землю свій талант.

Уважніші роздуми примушують іноді поглянути на речі інакше. Характерний приклад. Події відбувались в одній із сільських парафій Волині. Якимось дивом туди потрапив пенсіонер з консерваторською освітою. Але зовсім несподівано його благочестиве прагнення зустріло відсіч, тому що надто вже сильно виділявся оперний голос серед скромних вокальних силкувань кліросних бабусь. І в результаті вибухонебезпечна суміш образи та розчарування надовго відштовхнула його від храму. Здавалося б, він був правий: невже Церкві не потрібні таланти?

Церква не має потреби ні в великих артистах, що жертвують свої таланти, ні в ефектних голосах. Їй потрібне серце людини: «Я милосердя хочу, а не жертви» (Мт, 9,13). Церква з радістю приймає всяку людину, обдаровану чи просту, але при цьому очікує, поки людина відчує потребу в Богові, а не в підходящому концертному майданчику для демонстрації своїх здібностей. За словами святителя Миколи Сербського, наші таланти і чесноти — це лише пальне, яке запалює Своїм вогнем Господь, і Він нічого не може зробити, поки це паливо не просохне від вологи марнославства і гордині в духовно витверезуючому просторі храму. Тоді лише талант стає благословенням, а не прокляттям.

Стати зіркою?..

Святий Іван Дамаскин був дуже талановитою людиною, відомим оратором та письменником і тим самим здобув велику повагу в світі. Коли ж він прийшов у монастир, то перше, що заборонив йому робити ігумен, це співати, писати і проповідувати — все те, завдяки чому він мав вагу в суспільстві. І більшої за цю скорботу, за цю внутрішню ломку душі, йому ніколи не доводилося переживати. Коли він, порушивши благословення, написав на смерть свого друга панахиду, що її досі ми співаємо в храмах, то був покараний: тими ж руками, якими писав, прибирав усі нечистоти в монастирі. Таке жорстоке благословення ігумен дав зовсім не тому, що не любив мистецтво, але для здобуття смирення і терпіння. І через деякий час Іван знову співав, писав і проповідував. Але він виніс для себе добрий урок: талант не є метою, а лише засобом, що призначений для безкорисливого служіння ближнім, бо ж любов — це служіння.

Такою була сутність земного життя Христа, Котрий явив справою, що, «полюбивши своїх, що були в світі, полюбив їх до кінця» (Ів. 13,1). Адже Свої Божественні чесноти Він повністю віддав для служіння людині. Саме це Він хотів сказати розпашілим у релігійному ентузіазмі учням, коли перед Таємною Вечерею «скинув одіж, узяв рушника й підперезався. Тоді налив води до умивальниці й почав обмивати учням ноги та обтирати рушником, яким був підперезаний» (Ів. 13,4-5). З точки зору християнської етики, якщо ти маєш більше талантів чи можливостей, маєш твердішу соціальну чи духовну платформу, то, значить, більше людей ти можеш охопити своєю увагою і любов’ю і відповідно привернути до себе любов Божу. Іншими словами, важливо не працювати талантові, а працювати талантом: «Приклад дав я вам, щоб і ви так робили, як оце я вам учинив. Істинно, істинно говорю вам: Слуга не більший за пана свого, а посланий не більший за того, хто послав його» (Ів. 13, 15-16).

Особистий приклад Христа говорить про те, що наші таланти зовсім не вдосконаляться, коли про них будуть сурмити в новинах або на перших сторінках газет — швидше навпаки. Як відповів якось святитель Інокентій на почутий ним вигук «Мрію стати зіркою»: «Будь ласка, лише не ставайте зіркою на чийомусь зношеному мундирі! І що ж це за життя, якщо ти існуєш для задоволення чужого зору, чужого слуху, для розпалення чужих бажань і думок? Жити на очах у всіх — значить загнати своє особисте сокровенне життя у далекий, забутий самим тобою кут».

Тому ступінь досконалості наших талантів залежить від правильного їхнього використання для служіння. І результат праці важливий, але все ж не так, як настрій серця, з яким людина будь-що робить. Саме в цьому, у найголовнішому, стратегічному масштабі життя людини Господь зрівняв перед Собою всіх людей незалежно від значущості їхніх обдарувань — хай то буде двірник, що старанно підмітає вулицю, або всесвітньо відомий художник, що недбало накидає ескіз майбутнього шедевру. Цей дивовижний принцип оцінки діянь людських Господь розкрив, коли порівнював, що клали до храмової скарбнички багатії та бідна удовиця. «Істинно кажу вам, що ця бідна вдова кинула більш від усіх. Усі бо вони вкинули як дар Божий з їхньої надвишки, вона ж з убозства свого поклала ввесь свій прожиток, який мала» (Лк. 21,3-4).

Мистецтво служити

Господь дивиться на серце людини, й іноді у найнесподіваніші для нас моменти життя, коли ми впевнені, що робимо добро, Він не знаходить там місця для Себе. «Часом можна давати милостиню потай, але так, що всі бачитимуть, — зауважує блаженний Феофілакт Болгарський, — а часом у всіх на очах, але цього не помітить ніхто». Тобто Господь цінує таланти людини не за зовнішнім ефектом, а за сердечним мотивом. Важливий не результат, а старання, — таким є релігійний контекст людської діяльності. Ніхто, наприклад, окрім рідного батька, не зможе впізнати у кривульках синочка найгарніший у світі пейзаж і цілком серйозно оцінити його старання на найвищий бал. «Праця людини і мала, і велика, — пише преподобний Єфрем Сирин, — мала насправді, велика за волею, бажання якої безмежне. Людина не багато може зробити зі своєї сили, але багато з бажання і волі своєї». Тому якщо чийсь маленький внесок у глобальну справу «боротьби за мир у всьому світі залишився випадково непоміченим, то це не значить, що він не оцінений Богом. Бо ж, мабуть, немає такої людини, котра б не відчувала радість на душі після того, як вона зробила щось хороше.

Ця тиха непомітна радість бути з Богом і перебувати в любові зі всіма і є тією винагородою, яку обіцяв Господь Своїм учням в обмін на їхні таланти та довіру. Це внутрішнє щастя бути непоміченим і спонукало Святих отців ховатися від визнання і просто забувати поставити своє ім’я під іконописним шедевром, яким захоплюються покоління людей. Такого роду прекрасне «безумство» насправді тільки й можна назвати найрозумнішою поведінкою.

Коли одного разу до Оптиної пустині приїхав архиєрей, то під час огляду обителі спитав у старця Анатолія, що супроводжував його, хто ж це так доладно улаштував скит. Старець, котрий і був його упорядником і начальником, відповів:

— Ігумен благословив улаштувати цей скит.

— Але хто ним керував?

— А братія старанно працювала, — мовби не почувши, продовжував він.

— Але хто ж був упорядником?

— Отець ігумен поставив керуючого…

Так владика і не зрозумів, хто ж усе так гарно влаштував у скиту. Мистецтво служіння Богові та людям і є талантом життя, вкладеним Господом у кожну людину.

Це головний мотив запропонованої Христом притчі про таланти. Вже загальновживаним став вислів «закопати свій талант». Але частіше за все зовсім не євангельське розуміння вкладається в ці слова. Не тому, як пробитися в люди і вдало реалізувати свої здібності, вчив нас Христос.

Якість срібла, відданого в розпорядження рабам, не цікавить Господаря, це все одно належить Йому. Він чекає іншого: довіри, старанності чи хоча б поваги. У цьому, найважливішому, всі раби рівні між собою. «Під талантами тут мається на увазі те, що знаходиться у владі кожного, — або покровительство, або маєток, або навчання, або щось подібне. Тому ніхто не повинен казати: я маю один талант і нічого не можу зробити. Можеш і з одним заслужити схвалення. Ти не бідніший за євангельську вдовицю, не нижчий за званням за Петра та Івана, котрі були з простого народу, неосвічені — але за те, що були старанні й робили все для спільного блага, отримали небесний спадок. Істинно, ніщо так не люб’язне Богові, як корисне для всіх життя» (святий Іван Златоустий).

Віддати свої таланти в обіг — це, на думку Павла Флоренського, значить віддати себе всього служінню ближнім. І Господь, навіть коли ми не маємо такого бажання, все одно хоч один талант, хоч одну можливість, але дасть людині — із надією, що вона все ж таки реалізує її і знайде своє щастя в служінні любові.

За матеріалами: http://otrok-ua.ru/

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.