«МИ ВМИРАЄМО ПОСТІЙНО, ВМИРАЄМО ПАРАЛЕЛЬНО З ЖИТТЯМ ТА СТАРІННЯМ…»

Чим для християнина є смерть? Смерть є тим, чого би не мало бути. Як говорить Святе Письмо, «смерті Бог не сотворив» (Мудр. 1,13). Смерть — це велика трагедія, яка не вміщається в нашій свідомості. Про смерть проблемно говорити тому, що її ніхто не спізнав. Навіть ті люди, які пережили клінічну смерть (і ми маємо їхні конкретні свідчення), не помирали біологічно. Невідомо, чи можна трактувати їхні свідчення як свідчення людей, які достеменно спізнали смерть.

Бог усе створив для життя, а смерти Він взагалі не бажає. Однак після катастрофи гріхопадіння Бог робить її частиною свого плану. Наша свідомість ніби розколюється, адже ми бачимо повсюдність смерті, яка існує в неповному, але постійному нашому досвіді, адже щоразу споглядаємо відхід наших близьких, родичів, знайомих, друзів… Нас поставили перед фактом зникання людей та й загалом нашого життя. Смерть — це процес, який відбувається від моменту нашого народження постійно. Допоки ми молоді, а наші сили на злеті, ми цього не сприймаємо. Психологи вважають, що дитина до семи-восьми років абсолютно переконана у своєму безсмерті. Тільки згодом вона відкриває для себе закон проминання.

Факт смерти просто не може не тяжіти над нами своєю присутністю. Дуже важко тим людям, які не Знають Христа. Як, властиво, християнство розуміє смерть? Після того, як сам Син Божий, воплотившись, прийняв на себе нашу долю разом зі смертністю, смерть змінила своє значення. Попри те, що смерті ми не хочемо, вона є моментом нашого єднання з Богом. Апостол Павло писав: «Де, смерте, твоє жало?» (І Кор. 15, 55). Ці слова повторюються і у східнохристиянських літургійних текстах (зокрема, у проповіді св. Йоана Золотоустого в день Пасхи) Страшне жало, яке робило смерть остаточною, вже вирване. Смерть — момент переходу, а не оста-точне завершення, як це було до розп’яття Ісуса Христа. Син Божий Знищив жало смерти, тобто знищив її остаточність. Тепер кожна людина, яка входить у смерть, зустрічається по той бік з Богом.

Для східного християнства притаманне глибоке усвідомлення того, що смерть тісно пов’язана з гріхом. І пов’язана не юридично, адже це б означало, що смерть — кара за гріх. Східне християнство дивиться Значно глибше, де гріх не є на початку, а смерть — укінці, а де гріх і смерть діють паралельно. Щоб це зрозуміти, потрібно трохи розширити та змінити свою свідомість. Гріх не у юридичному розумінні — це сила розпаду, яка існує у всьому сущому, це те, що, власне, східне християнство називає грецьким словом φθορα, яке означає «тлін» або «тління». Цей технічний термін демонструє постійну присутність гріха/смерті як нерозривного процесу. Гріх/смерть діє на рівні людської волі, адже людина воліє мати гріх і розпад, а не життя та безсмертя. Ми не можемо не грішити. Звичайна психологія підтверджує, наприклад, що людина декілька разів на день обманює, не кажучи вже про ціле плетиво інших гріхів. Це і є той тлін, який ми постійно носимо в собі, тлін як своєрідна сфера загнивання, де народжуються переступи Божих і церковних заповідей. Але гріх виявляється і в нашій неусвідомленій сфері, яку більшість людей не може контролювати. Гріх — це неухильність нашого старіння та хвороб. Нам видається, якщо я старий і огидний, то це — кара За мої гріхи. Ні. Це — стан буття, яке відпало від Бога. Ми вмираємо постійно, вмираємо паралельно з життям та старінням. Звісно, можна розсвітлити свою старість, але це залежить від того, як сильно людина любить Бога. Особа, яка виконує дві найголовніші заповіді — любить Бога і ближнього, — навіть у старості не є огидною, здобуває духовну красу, яку бачать інші.

Процес гріха/смерти поєднується із творенням довкола нас (і, звісно, за нашої безпосередньої участі) шкаралущі нечутливості. Для того, щоб давати собі раду з життям у грішному світі, більшість людей утворюють навколо себе своєрідний панцир. Це — панцир егоїзму, байдужості, зосередженості на собі… Людина в певний момент «відкриває», що без такого панцира вона не Здатна виживати в цьому світі (бо хто буде співпереживати з кожним болем і стражданням, думає вона, той збожеволіє, а зрештою… не зможе «гарно влаштуватися» на цій землі). Біда в тому, що на старість панцир товстішає і призводить до страшної закам’янілості та зачерствілості духа. На цю тему є гірко-весела приказка: «Мудрість приходить зі старістю, але часто старість приходить сама». Нещодавно я спостерігав вражаючу ситуацію. Мати зірвала трирічній дитині три квіточки, які росли осторонь дороги на невеличкому моріжку. На цю матір накинулась одна старша жінка і почала її страшенно бештати: «Це для того, щоб любуватися. Наплодили тут дітей і рвете квіти, які ми садимо…» Клінічний приклад Зачерствілості. Не йдеться про те, щоб Засудити цю людину, — можливо, вона мала дуже важке життя. Але суть християнської віри полягає у тому, щоб відмовитися від панцира і покластися повністю на Бога. Вірити — означає не боятися, не боятися того, що світ тебе З’їсть. Бог — це Той, хто співчуває, хто бере нашу зраненість на себе, хто розділяє з нами жах існування. Коли Ісус сам прийняв смерть, то тепер смерть, як не парадоксально, стає для нас визволенням.

Правдивий християнин мусить бути готовим до смерті завжди. Але це не означає бути якось особливо постійно напруженим. Одного святого запитали: «Якби під час футбольної гри вам повідомили, що за сорок хвилин на вас чекає смерть, що Ви би зробили?» «Я закінчив би матч», — відповів чоловік. Не варто завжди напружуватися в думанні про смерть, адже головне

  • бути відданим Богові. Ми повинні Зростати у відданості Господові, у вірі, яка не боїться жити без панцира. Святі таїнства, церковна служба, сама Церква існує як така своєрідна «фабрика спасіння», «лабораторія преображенния», яка замість нашої вбогої одежини нечутливості дає нам Божий захист
  • панцир Святого Духа. Огорнуті таким панциром, ми можемо тепер відкинути страх зраненості, співпрацювати З Богом у ширенні Його життя у світі. Адже ми, християни, — Божі співробітники (І Кор. З, 9). Христос воскрес, і ми в Церкві можемо перетворювати разом з Ним те, що призначене на смерть (починаючи від нас самих і нашого життя), на початок нового воскреслого і вже безсмертного світу.

Андрій Шкраб’юк

«Дорогою Молитви», № 11 (51), листопад 2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *