Страждання Ісуса Христа. Було це чи не було?

Дві тисячі років вже промайнуло, а люди все ж роздумують: як, за що і чому Його розіп’яли? Одні кажуть: через заздрість, інші – через фатальний збіг обставин, треті взагалі вважають, що у всьому винен Він Сам: зійшов би з хреста, і не було б мук. А можливо, це все – плід чиєїсь фантазії, так би мовити, хворої уяви?

Дорогий друже! Це не вигадка. Це – факт, який підтверджується вченими, істориками, археологами і навіть, як ми побачимо, – медиками. Це є гірка, жорстока правда, виконання Богом пророцтв про нас. Бо ми всі згрішили. І з цієї причини повинні були померти жахливою смертю. Проте Христос нас спас, захистивши Своїм тілом.

Люди, які мають хоч трішки совість, вжахнуться, читаючи це дослідження; безсовісні – посміхнуться. Але й у них, ймовірно, щось йокне, в серці, і болем відгукнеться, коли вони знайдуть в собі силу і мужність прочитати правду про те, як Він помирав…

У цій статті я хочу розглянути деякі фізичні аспекти Господніх Страстей – страждань Ісуса Христа на хресті. Ми підемо за Ним із Гетсиманського саду, через суд і тортури бичуванням, по хресній дорозі на Голготу, до останніх хресних мук…

Для цього потрібно, в першу чергу, вивчити історію розп’яття – всі ті тортури і страту людини, прикутої до хреста. Очевидно, що першими розп’яття практикували перси. Олександр Македонський і його полководці принесли цю кару в середземноморські країни – в Єгипет і Карфаген. Римляни, по всій видимості, перейняли практику розп’яття у карфагенян і (як і майже все, що робили римляни) швидко «довели до досконалості». Про витонченості розп’яття свідчать різні давньоримські автори (Тит Лівій, Цицерон, Тацит). В античній літературі описаний цілий ряд нововведень і удосконалень римського розп’яття; тут потрібно зупинитися лише на тих, які важливі для нашого дослідження. Вертикальна частина хреста (стайпес) мала поперечину (патібулум), розташовану на півметра нижче вершини. Саме це ми сьогодні сприймаємо як класичну форму хреста (ту, яку пізніше назвали латинським хрестом). Однак у дні нашого Господа більш поширений був хрест у формі грецької букви «тау» або нашої «Т». У цьому хресті поперечина кріпилася майже на самому верху вертикальної частини. Численні археологічні знахідки дозволяють припустити, що саме на такому хресті був розп’ятий Ісус.

Стайпес, вертикальна частина хреста, була, як правило, вкопана в землю, а засудженого примушували нести поперечину, яка важила близько 50 кг – патібулум – від місця ув’язнення до місця страти. (На полотнах художників середньовіччя та епохи Відродження Христос несе на Собі весь хрест цілком. Цьому образу немає ні історичних, ні біблійних підтверджень.) Більшість сучасних живописців і скульпторів, що зображують хресні муки, вважають, ніби цвяхи вбивалися в долоні. Однак і давньоримські джерела, і дані сучасних досліджень показують, що насправді цвяхами протикати не долоні, а зап’ястя – долоні не витримали б ваги тіла. Помилка, швидше за все, викликана неправильним розумінням слів Ісуса, звернених до Томи: «Подай сюди твій палець і глянь на мої руки» (Ів. 20,27). Анатоми, як стародавні, так і сучасні, завжди розглядали зап’ястя як частину кисті руки.

Титул (табличка, що повідомляє, який саме злочин скоїв нещасний), зазвичай, несли попереду процесії і потім прибивали до хреста над головою жертви. Табличка ця, розташована у верхній частині хреста, почасти й надавала йому характерну форму латинського хреста.

Фізичні страждання Христа починаються ще в Гетсиманському саду. Ми розглянемо лише той аспект Його мук, який важливий для нас з точки зору фізіології: кривавий піт. Зауважимо, що тільки один з євангелистів, хто згадав про це, – лікар, апостол Лука. Він каже: «Повний скорботи та тривоги, ще пильніш молився, а піт його став, мов каплі крови, що падали на землю» (Лк. 22,44).

Сучасні богослови пропонують найрізноманітніші тлумачення цієї фрази, щоразу виходячи з того, що такого просто не могло бути. Насправді ж, не варто було так вже трудитися – досить просто звернутися до медичної літератури. Hematidrosis, або кривавий піт, – явище надзвичайно рідкісне, але неодноразово засвідчене документально. У стані сильного емоційного стресу крихітні капіляри потових залоз можуть лопатися, і тоді кров змішується з потом. Цей процес викликає сильну слабкість, а іноді і шок.

Ймовірно, вас засмутить той факт, що ми не будемо загострювати увагу на зраді і арешті. Ми змушені опустити цю невід’ємну і надзвичайно важливу частину історії, щоб зосередитися на чисто фізичних аспектах розп’яття. Вночі Ісуса схопили і потягли до первосвященика Каяфи, де Він постав перед синедріоном. Саме там Йому була нанесена перша фізична травма: воїн вдарив Ісуса за те, що у відповідь на питання Каяфи Він мовчав. Потім воїни зав’язали Йому очі і почали глумитися, вимагаючи, щоб Він наосліп впізнав кожного, хто на Нього плював та бив по обличчю…

Вранці Ісуса, побитого, в синцях, змученого спрагою і безсонною ніччю, ведуть через Єрусалим у фортецю Антонія, де розташовувалася преторія – палац прокуратора Юдеї Понтія Пилата.

Вам, звичайно ж, відомий вчинок Пилата, який намагався перекласти відповідальність на Ірода Антипу, тетрарха Юдеї. Не зазнавши, по всій видимості, жодних фізичних знущань в руках Ірода, Ісус був відправлений до Пилата.

Ось тоді, потураючи розлюченого натовпу, Пилат наказав звільнити Варавву і засудив Ісуса до бичування і розп’яття. Дослідники розходяться в думках про те, чи завжди розп’яттю передувало бичування. Давньоримські автори в своїй більшості не пов’язували одне з іншим. Багато богословів вважають, що Пилат спочатку присудив Ісуса саме до бичування, і ні до чого іншого. Але натовп почала насміхатися над прокуратором, кажучи, що він не в змозі захистити кесаря від самозванця, що називає Себе Царем юдейським; тоді Пилат і засудив Його до страти через розп’яття.

 

Розпочинається підготовка до бичування. З арештованого зривають одежу і прив’язують Його руки до жердини над головою. Сумнівно, щоб римляни слідували єврейським правилами щодо бичування. Стародавній єврейський закон забороняв завдавати більше сорока ударів. Фарисеї, завжди стежили за неухильним дотриманням законів, наполягали на тому, щоб ударів було не більше тридцяти дев’яти (в цьому випадку, навіть збившись з рахунку, можна бути впевненим, що закон не порушений). Римський легіонер робить крок вперед. В руках у нього бич – флагрум (флагеллум). Це короткий батіг, який складається з декількох важких шкіряних батогів, до кінців кожного з яких кріпляться дві маленькі свинцеві або кістяні кульки.

Свист батога – і люті удари падають на плечі, спину, ноги Ісуса. Спочатку батоги розсікають тільки шкіру, потім проникають глибше в підшкірні тканини. Кров сочиться з капілярів і вен, потім починає бити струменем з м’язових артерій. Свинцеві (кістяні) кульки утворюють великі синці, які швидко перетворюються на відкриті рани. Дуже скоро спина перетворюється на суцільне криваве місиво, з якого звисають довгі смужки шкіри. Бачачи, що Ісус близький до смерті, центуріон наказує припинити бичування.

 

Ісуса, майже непритомного, відв’язують, і Він падає на кам’яні плити, стікаючи кров’ю. Римські солдати сміються над Ісусом, адже Він вважає себе Царем! Вони накидають Йому на плечі багряницю і тицяють в руку тростину; для повної потіхи бракує лише вінця. Солдати сплітають подобу вінка з колючих гілок, які, зазвичай, йдуть на підпал, і надягають на голову Ісуса, вдавлюючи шипи глибоко в шкіру. На голові розташовані багато судин, і тому у Ісуса знову починаються множинні кровотечі. Солдати глузують з Нього, б’ють по обличчю, потім виривають з Його рук тростину і завдають ударів по голові, від чого шипи впиваються ще глибше. Вдосталь наглумившись своїми кривавими забавами, вони зривають з Нього плащ, який вже встиг просочитися кров’ю і прилипнути до спини. Це завдає Ісусу невимовного болю – ніби бичування відновилося; і рани знову починають кровоточити…

На відміну від єврейського звичаю, римляни повертають Ісусу Його одяг. Потім на плечі Йому ставлять важку поперечину хреста – патібулум, і процесія, що складається з засудженого до розп’яття Христа, двох злочинців і виконавців страти – римських солдат з центуріоном на чолі, повільно рухається на Голготу. Як не намагається Ісус йти прямо, після викликаного крововтратою шоку тяжкість хреста для Нього нестерпна. Він спотикається і падає; груба деревина врізається у відкриті рани на плечах… Він намагається встати – але сил вже не залишилося. Тоді центуріон, заклопотаний тим, щоб страта відбулася в термін, вибирає з перехожих Симона Киринейського і велить йому нести хрест. Нарешті шлях в 600 метрів від фортеці Антонія на Голготу завершений. З Ісуса знову зривають одяг, залишивши лише дозволену євреям пов’язку, що прикриває стегна.

Перед початком страти Ісусу пропонують вино з миром – слабкий болезаспокійливий засіб, – але Він відмовляється пити. Симону наказують покласти поперечину на землю. Ісуса притискають до неї і розводять Йому руки в сторони. Легіонер намацує поглиблення на зап’ясті і швидко пронизує величезним залізним цвяхом, вбиваючи його глибше в деревину, потім швидко переходить на іншу сторону і проробляє те ж з другим зап’ястям. Руки при цьому злегка провисають, і ними можна ворушити. Поперечину, з висячим на ній Ісусом, прикладають на підставу хреста і прибивають над нею титул. Напис говорить: «Це Ісус – Цар Юдейський» (Мат. 27,37).

Потім Йому схрещують ноги, залишивши їх злегка зігнутими в колінах, і, витягнувши вниз стопи, пробивають кожну довгим цвяхом. Ось тепер жертва розп’ята. Через те, що тіло Ісуса повільно осідає, переміщаючи вагу на цвяхи в руках, болісна вогняна біль пронизує пальці, потім – руки, і розривається в мозку – цвяхи в зап’ястях тиснуть на серединні нерви. Він підтягується вгору, щоб вгамувати біль, і повністю переносить Свою вагу на попробивані ноги. Відбувається новий напад обпалюючого болю від розриву нервів між кістками ніг.

Далі руки слабшають, і м’язи сковують жорстокі судоми, що супроводжуються безперервним пульсуючим болем. Тепер Він вже не може підтягнутися: м’язи грудної клітки паралізовані, через це нездатні діяти і міжреберні м’язи. Він може вдихнути повітря, але не може видихнути. Ісус з останніх сил намагається підвестися, щоб зробити хоча б один короткий видих. Зрештою в легенях і кровотоці накопичується вуглекислота, і судоми частково вщухають. Час від часу Йому ціною неймовірних зусиль вдається підтягнутися вище і вдихнути цілющого кисню. Безсумнівно, що саме в такі миті Він і виголосив ті сім коротких речень, які записані в Євангеліях.

Перше було звернене до римських солдат, які ділили Його одяг, кидаючи жереб: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк. 23,34).

Друге – до розкаяного злочинця: «Істинно кажу тобі: Сьогодні будеш зо мною в раю» (Лк. 23,43).

Третє – до охопленого жахом і горем апостола Івана: «Ось матір твоя!» І до Марії, Своєї Матері: «Жінко, ось син твій» (Ів. 19,26-27).

Четверте – крик відчаю, початок 21-го Псалма: «Елі Елі, лема савахтані”, – тобто: «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?» (Мт. 27,46).

 

Довгі години цих безперервних мук, судоми, від яких ось-ось розірвуться суглоби, напливи задухи, пекучий біль у посмугованій спині при русі вгору-вниз по грубому дерев’яному хресті… Але і це ще не все. Починається нова мука: нищівний біль у грудях, наростаючий у міру того, як перикард повільно наповнюється сироваткою і здавлює серце. Звернемося знову до 21-го псалма: «Я став, немов вода розлита, всі кості мої повиходили з суставів. Неначе віск, зробилось моє серце, розтануло в мене в нутрі» (Пс. 21,15). Все майже закінчено – втрата рідини в тканинах досягла критичного рівня: здавлене серце останніми тяжкими поштовхами посилає в тканини густу повільну кров, понівечені легені відчайдушно намагаються вхопити ковток повітря; зневоднені тканини шлють потік сигналів в мозок…
«А по тому Ісус, знавши, що все вже довершилося, щоб здійснилось Писання, промовив: «Спраглий я!» (Ів. 19,28). Це – п’ятий вигук, який Він виголосив на хресті.

І знову згадаємо пророчий 21-й Псалом: «Мов черепок, висохла моя сила, язик мій прилип до горлянки, кладеш мене в порох смерті» (Пс. 21,16).

До Його уст підносять губку, змочену дешевим кислим вином, напоєм римських легіонерів. Але Він, по всій видимості, вже не може пити; тіло Його ось-ось попрощається з життям. Відчуваючи смертний холод, Він каже: «Звершилося!» (Ів. 19,30). Так, Відкуплення здійснилося. Тепер Він може дозволити Своєму тілу померти.

Останніми немислимими зусиллями Він випрямлює ноги, робить глибокий вдих і вимовляє Свої останні слова: «Отче, у твої руки віддаю духа мого!» (Лк. 23,46).

Потім ви знаєте. Євреї попросили прибрати тіла розп’ятих з хрестів, щоб їх виглядом не оскверняти суботу. Зазвичай, розп’яття завершувалося тим, що жертвам перебивали гомілки. Після цього людина вже не могла підтягнутися на хресті, вся тяжкість лягала на грудні м’язи, і тому швидко наступала задуха. Солдати так і вчинили з обома розбійниками, але, підійшовши до Ісуса, побачили, що цього можна вже не робити…

Мабуть, для того, щоб переконатися в Його смерті, один з легіонерів ткнув списом у п’ятий проміжок між ребрами, прямо в серце, простромивши перикард. За свідченням Івана, «лиш один з вояків проколов йому списом бік. І потекла негайно ж кров – і вода» (Ів. 19,34). «Водою» тут названо рідину з навколосерцевої сумки; кров ж текла з самого серця. Таким чином, у нас є вельми переконливий посмертний доказ того, що наш Господь помер не від звичайної при розп’ятті смерті від задухи, але від гострої серцевої недостатності, викликаної шоком і тиском на серце рідиною з перикарда.

Цей звіт – це побіжний погляд на зло, яке людина здатна заподіяти людині… і Богу. Те, що ми побачили, залишило нас пригніченими. Але якимими є щасливими і вдячними за нескінченну милість Бога до людини, за диво спокути, за очікування світлого ранку Воскресіння!

С. Трумен Девіс,
доктор медицини,
магістр природничих наук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *