Гарантія Царства Небесного

Тема останнього Суду — одна з найбільш хвилюючих, і не лише тому, що на Суді вирішується доля душі у вічності, але й тому, що кожного з нас, без винятку, чекає особиста зустріч із Самим Христом. Євангельські уривки, які проливають світло на цю таємничу мить історії, здавалося б, слід читати з особливим трепетом. Однак існує спокуса спростити й спотворити сенс слів Спасителя…

Одне з тих місць Євангелія, де йдеться про суд над народами в кінці часів — 25-а глава Євангелія від Матея: «Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу». (Мт. 25,34). Багато хто з нас підходить до цього фрагмента, надто буденно, ніби до якогось протоколу, який визначає, хто саме і за що буде спасенний. Якщо так розглянути цей текст, виявиться, що для наслідування Царства Небесного потрібно зовсім небагато — творити милостиню й добрі справи, просто бути хорошою людиною. Про життя в Церкві, участь у таїнствах там не сказано жодного слова. Праведники, яких Господь обирає, цілком щиро дивуються: «Тоді озвуться праведні до нього: Господи, коли ми бачили тебе голодним і нагодували, спрагненим і напоїли? Коли ми бачили тебе чужинцем і прийняли, або нагим і одягнули? Коли ми бачили тебе недужим чи в тюрмі й прийшли до тебе?» (Мт. 25,37–39). Тобто, виходить, що праведники не шукали спеціально Бога, а мали Бога «в душі» і жили, як звичайні люди, творячи добрі справи…

Відповідь, звичайно, зручна. Однак таке прочитання можливе лише якщо не заглиблюватися у суть Євангелія, якщо шукати в ньому не повноту істини, а припасовувати під свою, уже готову, відповідь. Перша ознака такого підходу — легкість, з якою уривки Благої Вісті вириваються із загального контексту, а окремі слова Христа при тлумаченні абсолютно не пов’язуються з тим, що сказано Ним в інших місцях.

Спаситель неодноразово стверджував, що без прийняття і визнання Його як Бога, яке ми здійснюємо через таїнства, жодні справи не спасуть нас. Так, у розмові з Никодимом Він прямо говорить: «Істинно, істинно кажу тобі: Коли хтось не вродиться з води та Духа, не спроможен увійти у Царство Боже» (Ів. 3,5); а також юдеїв запевнює: «Істинно, істинно говорю вам: Якщо не споживатимете тіло Чоловічого Сина й не питимете його кров, не матимете життя в собі» (Ів. 6,53). І в Нагірній проповіді Христос обіцяє Царство Небесне убогим духом, а ніяк не тим, хто вважає власний розум «самодостатнім».

Ми читаємо про момент Суду — про час, коли душі дозріли для жнив. Спаситель у багатьох Своїх притчах говорить про Страшний суд як про час збирання плодів. Ще Він говорить про поділ праведників і грішників, але як їх розпізнати? Сам Христос відповідає на це запитання: «Ви пізнаєте їх за плодами їхніми» (Мт. 7,16). Справи спасіння, здійснені праведниками, котрі ми часто сприймаємо як достатню «нагоду» потрапити до Царства Небесного, як свого роду критерії, — насправді є плодами віри. Вони — не причина, а наслідок; не сам шлях, а його логічне завершення.

Існує в цій розповіді про Страшний суд ще один дуже важливий момент. Вражає та щирість, з якою праведники відповідають Господу, що не знають, коли вони зробили щось для Христа. Звідки береться це праведне невідання? Невже з того твердження, що ті, хто успадкував Царство Боже, насправді й не думали про Євангеліє, просто жили чесно, згідно совісті?

Мені здається, що тут ми, навпаки, маємо справу із сутністю істинної віри. Праведники не зрікаються Господа, не кажуть, що не знають Його, — вони зрікаються будь-яких претензій на Царство Боже. Вони дивуються, коли саме допомогли Йому, — не через те, що вони жили без Бога, але радше від того, що жили з Ним завжди, а не згадували про Нього в окремі моменти. Людина, яка має істинну віру, вже не думає про якусь конкретну справу як справу богоугодну, припускаючи тим самим певний ступінь винагороди. Істинна віра все життя присвячує Богу, не турбується про окремі високі справи, а виконує належне, нехай і мале, непомітне, однак Богом визначене для конкретної людини.

Чи не те саме переконання, що Бог є всюди і не треба особливо бігати кудись, аби бути ближче до Нього, ми чуємо в здивуванні праведників? Так і святитель Василій Великий бачив істинний страх Божий не в справах, здійснюваних через страх перед Богом або у сподіванні винагороди за працю, але в тому влаштуванні душі, коли ми «робимо добро заради самого добра».

І все ж, читаючи про суд і спасіння, ми все ж очікуємо в євангельській оповіді вказівок на певні критерії, які б забезпечували нам вхід до Царства Божого. Навіть у життєписах святих подвижників ми прагнемо зауважити, які саме праці й подвиги дозволили їм настільки наблизитися до Бога. Сучасна людина вдається до точних формул і рецептів. У наш технологічний час простіше жити конкретно, за програмою, за схемою; хочеться чітко знати, чого я досяг і скільки ще залишилось. Ця настанова доволі часто переноситься також у сферу духовного життя, ми й тут хочемо якихось гарантій. Ось і вибирає кожен свою «духовну програму», як у спортзалі: головне — правильна технологія навантаження, і результат забезпечений. Проте в духовному житті гарантій немає, немає формули святості. Життя християнина — життя по вірі й у сподіванні на одного Бога; по суті, тільки це й має значення. Жодні пости, подвиги, милостині, побудова храмів, соціальна діяльність — ніщо не може забезпечити наближення до Бога, бо й усі ці справи можуть бути породженням марнославства або дорогою до нього. Ми маємо лише одну надійну запоруку спасіння — дати місце Богу, щиро зрікаючись своїх «заслуг». Усе інше — потрібне, але лише як спосіб наживання істинної духовної вбогості. Преподобний Іван Ліствичник пише: «Не в праці, а в простоті й смиренності являє Себе Бог». І авва Доротей у відповідь на своє запитання чує: «Праця без смирення марна».

Спаситель обіцяє Царство Небесне не просто хорошим людям, які мають «Бога в душі». Він закликає нас завжди прагнути до Нього, шукати, жадати, бути гідними працівниками на своїй ниві, стежити, щоб вона принесла гарні плоди, — але й застерігає від впевненості у своїй доброті й чистоті. Христос бажає, щоб ми завжди відчували себе так, наче лише починаємо шлях і не встигли здійснити навіть найменше.

Роман Савчук
http://otrok-ua.ru

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *