Що нам і тобі, Сину Божий?

В Євангелії ми часто із вами читаємо про те, як до Господа Ісуса Христа зверталися різні люди: з проханнями, із запитаннями, з вимогами, або навіть із докорами. Ось нещасний батько хворої дитини, говорить із сльозами в голосі, з надією, а в той же час із сумнівами: «Вірую, Господи, допоможи моєму невірству». А ось римський сотник просить Господа, щоб він зцілив його слугу – в офіцера не було жодних сумнівів, він говорить: «Як я наказую своїм солдатам, так і ти маєш владу наказати, і хвороба залишить мого улюбленого слугу». Третій приходить подякувати Господеві за зцілення. І кожен із нас, читаючи Святе Євангеліє, легко можемо в кожному із цих людей впізнати себе, тому що ми також продовжуємо звертатися до Господа.

Недаремно ми сьогодні чули слова апостола: «Ісус Христос вчора, сьогодні і завтра Той Самий». Нібито Він тут із нами, нібито Він тут, а ми звертаємося до Нього кожен із своєю потребою, своєю думкою із своїм терпінням, радістю чи подякою. Кожне таке звертання нашої душі – це є вид молитви зверненої до Господа.

Але в сьогоднішньому Євангельському читанні ми чули дивне і здається незрозуміле звернення: гадаринські жителі просять Ісуса, щоб Він їх покинув, відійшов із їхніх околиць. Пригадаємо, як це відбувалося: над озером розігрався сильний вітер, і човен, на якому плив Господь зі своїми учнями був віднесений до пустинного гадаринського берегу. І коли Господь вийшов на цей берег, на зустріч Йому вибігли два напівроздягнені чоловіки, обідрані, страшні, дикі, яких всі боялися в околицях. Вони жили в пустинних печерах, куди клали покійників, люди старалися обходити ці місця, боялися цих одержимих. Їх намагалися зв’язувати, але вони рвали всі мотузки і ланцюги.

І ось ці два біснуватих, одержимих, кинулися назустріч Христу, кричачи: «Що нам і тобі, Сину Божий? Прийшов єси сюди, щоб нас мучити перед часом?» (Мт. 8:29). Господь зцілив цих двох одержимих. А пастухи, котрі пасли свиней там, на березі озера, бачили це все. Вони побігли в місто і розповіли народові, як говорить Євангелист, ціле місто вийшло подивитися на це чудо. Що ж вони побачили? Вони побачили хворих, нерозумних, одержимих, спокійно сидячих біля ніг Учителя. І що ж вони зробили? Замість того, щоб прославити Бога, дякувати Чудотворцю, вони просили Його покинути їхню місцевість. Вони налякалися, не захотіли слухати Його слів, це чудо їх потрясло і настрашило.

Ось так і в нас: душу, яка не має віри, чудо не скріплює, але, навпаки, – лякає. І людина не хоче знати, не хоче зрозуміти і відвертається від Господа: відійди від нас, не тривож нас, не турбуй нашу душу, не тривож наш сон. Але так думають не тільки ті древні жителі Гадаринського краю, але багато хто із нас. Тому що, коли Господь стукає до нашого серця, нам не хочеться відгукнутися. Ми відмахуємося і ми думаємо, щоб Він залишив нас.

Блаженний Августин до свого навернення до Бога, як сам він розказував, молився так: «Господи, спаси мене, визволи мене від гріхів, але тільки не зараз. Зараз дай мені бути так, як мені добре…». Багато із нас думають подібно. Ми не хочемо, щоб Господь нас тривожив. І навіть, коли ми приходимо до Церкви, виконуємо усі приписані обряди, в той самий час ми і пальцем не хочемо поворухнути, щоб жити справжнім християнським життям, здійснюючи діла, які відповідають волі Христовій. Нам найкраще це відсунути від себе, відвернутися від цього. Ми прямо не говоримо: «Залиш нас», але поступаємо саме так: ніби нам хочеться визволитися від волі Господньої. Але Господь ні на кого не давить і ні на кого не накладає важкого тягарю, Він тільки говорить: «Ось дорога життя, йди по цій дорозі і зможеш знайти таке щастя, більшого за яке немає на землі». А ми через свою холодність, байдужість, лінивство своєї душі часто буваємо нездатні почути цей голос, скористатися вказівками до Царства Небесного.

Як бачимо, що слова людей, які зверталися до Господа можуть нас багато навчити: одні підтримають в нас віру – «Господи, допоможи моєму невірству», інші навчать дякувати, треті навчать просити Господа про таємниці життя, а четверті, як слова гадарян застережуть нас, щоб ми не впустили свого моменту, свого часу, і, коли Господь посилає нам свій дар, щоб ми прийняли його цілим своїм серцем і відізвалися на нього всім своїм життям.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *