Про відречення від світу (повчання 1; частина 3)

Дуже гарно описує в своєму повчанні преподобний авва Доротей історію нашого гріхопадіння. В цій історії не тільки гріхопадіння Адама. Це історія гріхопадіння кожного із нас.

«І після падіння Бог дав їй можливість покаятися і бути помилуваною, та шия її залишилася непохиленою. Бог прийшов, кажучи їй: «Адаме, де ти?» (Бут. 3, 9), тобто від якої слави до якого сорому перейшов ти»? Так тлумачить слова Біблії преподобний авва Доротей. Він пояснює нам, що Бог всевидючий, звичайно, що знав де знаходиться Адам. Адам думав сховатися від Бога через божевілля, яке вселилося в його розум після гріхопадіння. Господь не те, щоб не знав чи не бачив його, Він запитав його: «Адаме, де ти?», тобто від якої слави до якого сорому перейшов ти»?

«І потім, запитуючи його: «Навіщо ти згрішив, навіщо порушив заповідь?», готував його саме до того, щоб він сказав: «Прости». Та немає смирення! Де слово «прости»? Нема покаяння, а є цілком протилежне. Бо Адам заперечує і відказує: «Жінка, яку Ти дав мені (спокусила мене)»; і не сказав: «Жінка моя спокусила мене», але «жінка, яку Ти дав мені», немовби кажучи: «Це біда, яку Ти навів на мою голову». Дуже часто ми із вами не помічаючи поступаємо так, як поступає тут Адам. «Бо так завжди буває, – продовжує преподобний авва Доротей, – браття мої: коли людина не хоче засуджувати себе, то вона не завагається звинувачувати і Самого Бога».

Не жінку звинувачує Адам, а самого Бога, тому що жінку дав йому Бог. Так і ми із вами, коли звинувачуємо інших, а не себе – ми ж звинувачуємо Бога, чому ж ти зробив так чи інакше. Ось до мене прийшла якась людина, спокусила мене, вивела із рівноваги, але ми забуваємо, що цю людину післав Бог, бо без волі Божої нічого на землі не відбувається. Чому ж ти не слухаєшся батьків? Та ось вони в мене такі, сякі, але все ж таки батьків тобі дав Бог, то ж чому ти не робиш те і те. Ось сталися в мене в житті такі обставини, але все ж таки звинувачуєш Бога, а не керівників цього життя. Ти ніби говориш: «Бог так створив все і я не зміг не згрішити, я був змушений згрішити». Зовсім ні, бо причина гріха тільки в нас, якщо ми будемо виправдовувати себе і перекладати вину на інших, то в кінці кінців, так логічно роздумуючи, ми будемо звинувачувати тільки одного Бога.

«Потім Бог приходить до жінки і каже їй: «Чому і ти не зберегла заповіді?», начебто, власне, навчав її: «Скажи принаймні ти: «Прости», щоб упокорилася душа твоя, і тебе було помилувано». Проте знову (не чує) слова «прости». Бо й вона відповідає: «Змій спокусив мене» (Бут. З, 13), немовби сказала: «Змій згрішив, а мені що до того»? – це слова преподобного авва Доротея. І дальше авва Доротей говорить, звертаючись до нещасних прабатьків: «Що ви робите, окаянні? Це слова звернені до нас, до нашого божевілля, що ж робите, хіба ж ви не бачити, що причина гріха тільки в вас. Немає іншої причини гріха. Покайтесь, – говорить преподобний, – пізнайте ваш гріх, пожалійте про свою наготу. Та ніхто з них не захотів осудити себе, ні в одного не виявилось і дрібки смирення. Отож, ви бачите тепер ясно, до якого стану дійшли ми, ось у які великі біди запровадило нас, те, що ми виправдовуємо себе самих, що тримаємося своєї волі й діємо самі від себе. Усе це породження гордості, ворожої Богові. Діти ж смиренномудрості – це докоряння самому собі, недовіра до свого розуму, ненависть до своєї волі; бо через них людина сподоблюється отямитися й повернутися до природного стану через очищення себе святими Христовими заповідями. І дальше наводить авва Доротей слова авви Марка. «Без смирення неможливо коритися заповідям і досягти чогось доброго», а: «Без сердечного сокрушення неможливо звільнитися від зла й набути чесноти».

Зараз вийшла у світ дуже гарна книга, в якій розказується про монаше діяння. Книгу цю написав святий Йосиф Ісіхаст. Цей святий старець, якому Афон зобов’язаний сьогоднішньому відродженню. Учні старця Йосифа відродили декілька головних зараз на Афоні чернечих обителей і відроджують чернецтво не тільки на Афоні, але й в такій країні як США. І ось в своїх листах, які на даний час опубліковані, старець Йосиф також пише про це, він говорить, що жодні зовнішні справи не дають людині можливість набути чесноти і позбутися зла, не присмиряють серце, не очищують його. Для цього потрібне сердечне сокрушення, необхідне внутрішнє діяння. Воно потрібне не тільки для монахів, воно необхідне для всіх християн. І Господь на це внутрішнє діяння вказує, коли призиває нас очистити своє серце, очистити від похоті, очистити від гніву. Це якраз і є внутрішнє діяння, до якого всі ми покликані.

«Отож, через сердечне сокрушення людина стає слухняною заповідям, звільняється від зла, набуває чесноти і потім входить у свій спочинок. Знаючи це, і святі всіляко старалися смиренним життям з’єднати себе з Богом».

«Бо були деякі боголюбиві люди, які після святого хрещення не лише вгамували дії пристрастей, а захотіли перемогти й самі пристрасті й стати безпристрасними. Вони мали добрий намір очистити самих себе, як каже Апостол, «від усякої скверни плоті і духа» (2 Кор. 7, 1), бо знали, що збереженням заповідей, як ми вже сказали, очищується душа і, так би мовити, очищується ум, прозріває і повертається до природного стану, бо «заповідь Господня – світла, просвітляє очі» (Пс. 18, 9)».

І дальше преподобний авва Доротей розказує про основоположників чернецтва. Він вказує їх імена, і говорить, що вони відійшли від світу для того, щоб очистити самих себе. Тут він називає преподобного Антонія та преподобного Пахомія.

«Монахи почали втікати від світу, жити в пустелях, подвизаючись у постах, у чуваннях, спали на голій землі і зносили інше злостраждання, цілковито зрікалися батьківщини та родичів, майна і багатства – одне слово, розіп’яли себе світові. І вони не тільки зберегли заповіді, а й принесли Богові дари; і поясню вам, як вони це зробили. Христові заповіді дано всім християнам, і кожен християнин має обов’язок виконувати їх; вони, так би мовити, – данина, належна цареві. І хто, відмовляючись давати данину цареві, уникнув би покарання? Та є у світі великі і знатні люди, які не лише дають данину цареві, а приносять йому й дари – такі заслуговують великої честі, великих нагород і гідностей. Так і отці: вони не тільки зберегли заповіді, а й принесли Богові дари».

«Вони збагнули, що, перебуваючи у світі, не можуть достоту осягнути чеснот, і вимислили собі особливий спосіб життя, особливий порядок проведення часу, особливий спосіб діяння – словом, монаше життя».

Але, звичайно, те, про що тут дальше написано, це написано не тільки для монахів, і, звичайно, що не всі можуть піти в монастир, адже не тільки в монашому стані можемо спастися. Християнин може спастися і в світі, але все ж він має відректися від цього світу.

Авва Доротей тут говорить, що монахи не тільки зберігають заповіді, але і приносять Богові дари. Те, що вони приносять Богові не заборонено для всіх, вони приносять Богові дівство і вбогість. Обіт послуху він обов’язковий, очевидно, для всіх християн. Послух волі Божій. Монахи здійснюють це через послух духівникові, ігумену монастиря, а миряни слухаються світських керівників, священиків, єпископів. В сім’ї слухаються діти батьків, дружина слухається чоловіка, чоловік слухається начальника на роботі, слухається також свого духівника в світі. Та чи інша ступінь послуху є в кожного християнина. А ось, дівство і вбогість – це ті дари, які приносять Богові монахи.

Тут преподобний авва Доротей згадує євангельський уривок про багатого юнака:

«Так само і Христос, кажучи: «Продай майно твоє» (Мт. 19, 21), не дав цим заповіді; але коли приступив до нього законник і мовив: «Учителю благий, що доброго маю чинити, щоб життя вічне успадкувати», Христос відповів: «Ти знаєш заповіді: не вбий, не чини перелюбу, не кради, не свідчи неправдиво на ближнього свого» тощо. Коли ж той мовив: «Усе це я зберіг від юності моєї», – Господь додав: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай майно твоє, і дай бідним» тощо (Мт. 19, 21). Він не сказав: «Продай майно своє», немовби наказуючи, але даючи пораду, бо слова «якщо хочеш» – це слова не того, хто наказує, а того, хто дає пораду».

Цього юнака Господь закликав продати свій маєток , якщо б він насправді захотів бути досконалим, то він би послухався Христа. Цей Його заклик преподобний авва Доротей пояснює, як заклик до чернецтва. Тому що заповіді він зберіг від молодості, а Бог покликав його принести більші дари. Не всі покликані до цього, а ті, хто покликані повинні розп’ясти себе світові.

«Отже, як ми сказали, отці принесли Богові, разом з іншими чеснотами, і дари: дівицтво і вбогість, – і, як ми згадали вище, розіп’яли для себе світ. Проте згодом намагалися розіп’ята і себе світові, як каже Апостол: «Для мене світ розп’ятий, а я – світові» (Гал. 6, 14)».

«Яка ж між цим відмінність? Як світ розпинається для людини і людина – для світу? Коли людина зрікається світу і стає ченцем, покидає батьків, маєтки, багатство, торгівлю, дари іншим і дарунки від них, тоді розпинається для неї світ, бо вона відкинула його. Оце й означають слова Апостола: «Для мене світ розп’ятий»; потім він додає: «А я – світові». Як людина розпинається для світу? Коли, звільнившись від зовнішніх речей, вона подвизається і проти самих насолод чи проти самого прагнення речей і проти своїх пожадань і умертвить свої пристрасті, тоді й сама вона розпинається для світу і сподобляється сказати з Апостолом: «Для мене світ розп’явся, а я – світові».

Так ось, напевне, ми із вами не можемо так відректися від світу, як це роблять монахи. Але всередині розіп’ясти себе світу також повинен кожний християнин, тому що кожна людина володіє якимось майном, але потрібно жити у світі так, ніби ми ним не володіємо…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *