По дорозі до Витанії і Єрусалиму

Отже, впродовж усього тижня ми духовно споглядаємо майбутню зустріч Христа зі смертю — спершу зі смертю Його приятеля Лазаря, а потім — і з Його власною смертю. Надходить година Сина Чоловічого, про яку Він так часто говорив і до якої було спрямоване все Його служіння на землі. Ми мусимо запитати: яке значення цього споглядання у великопостовому богослуженні? Як воно пов’язане з нашим великопостовим подвигом?

Ці запитання передбачають ще одне запитання, про яке маємо згадати. Пригадуючи події життя Спасителя, Церква часто, якщо не завжди, замінює минулий час на теперішній. Так, у день Різдва Христового ми співаємо: «Діва днесъ (сьогодні)… родить», у Велику п’ятницю: «Днесь Він стоїть перед Пилатом…», у Вербну неділю: «Днесь Він приходить до Єрусалиму…» Що ж означає це перенесення часу, оце богослужбове днесь, сьогодні?

Багато церковних людей розуміють це як риторичну метафору, поетичний образний вислів. Сучасний підхід до богослуження є або раціоналістичним, або сентиментальним. Раціоналістичний підхід зводить сенс богослуження до ідей. Корені його — у тому богослов’ї, що розвинулося на православному Сході під впливом західного богослов’я у післяпатристичну епоху. Для такого богослов’я богослуження — у кращому разі матеріал для суто інтелектуальних визначень. Те, що в богослуженні не може бути означене як інтелектуальна реальність, називається «поезі-єю», тобто чимось, що не варто сприймати серйозно. А оскільки події, що їх пригадує Церква, належать минулому, то богослужбовому сьогодні не надають серйозного значення.

Сентиментальний підхід є наслідком індивідуального егоцентричного благочестя, що у багатьох аспектах слугує як противага інтелектуальному бо-гослов’ю. Для такого роду благочестя богослуження стає корисною «рамкою» для особистої молитви, надихаючим тлом, фоном, мета якого — «зігріти» наше серце і спрямувати його до Бога. Зміст і значення служб, богослужбові тексти, обряди і дійство тут є другорядні; вони доцільні і відповідають своєму при¬значенню, позаяк спонукають мене молитися! Таким чином, богослужбове сьогодні розчиняється тут, як і всі решта богослужбові тексти, в якійсь недиференційованій побожно натхненній молитві.

Через тривалу поляризацію нашої церковної свідомості між цими двома «підходами» надто важко показати, що богослуження не може бути зведене до жодного з цих «підходів» — ні до ідей, ні до особистої молитви. Не можна славити ідеї! А про особисту молитву хіба не сказано у Євангелії: «Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні…» (Мт. 6,6). Саме поняття богослужбового споминання має на увазі водночас і певну подію, і нашу спільну, соборну реакцію на неї. Богослуження звершують лише коли люди збираються разом, долаючи своє природне роз’єднання і відокремленість, реагуючи як одне тіло, як одна особистість на будь-яку подію (прихід весни, весілля, похорон, перемогу тощо). Природне чудо кожного святкування полягає саме в тому, що воно переборює, трансцендує, бодай тим¬часово, як звичайні «ідеї», так і індивідуалізм. Справді, під час богослуження забуваєш самого себе і єднаєшся з іншими в особливий, лише цьому єднанню властивий спосіб. Яке ж у світлі сказаного богослужбове значення нині (сьогодні), яким Церква вводить нас у всі події? В якому розумінні події минулого згадують нині?

Не буде перебільшенням ствердити, що все життя Церкви – це одне безперервне поминання і споминання. Наприкінці кожної служби ми називаємо імена святих, «пам’ять яких нині звершуємо». Передовсім, сама Церква є спогадуванням Христа. З суто природного погляду пам’ять — властивість двозначна. Згадувати кого-небудь, кого ми любили і кого вже серед нас немає, означає дві речі. З одного боку, пам’ять — це щось значно більше, ніж просто знання того, що було. Коли я згадую свого батька, я його бачу; в моїй пам’яті він залишається не як те, що я про нього знаю, а як жива реальність. Водночас ця реальність змушує мене особливо гостро відчувати, що батька вже немає, що ніколи вже на цьому світі, у цьому житті я не доторкнуся до його руки, яку так ясно бачу у своїй пам’яті. Таким чином, пам’ять — найдивовижніша і водночас найтрагічніша з-поміж усіх людських здатностей, бо ніщо інше так не виказує пошкоджену природу нашого життя, неможливість для людини будь-що насправді зберігати, будь-чим справді володіти на цьому світі. Пам’ять засвідчує нам, що «смерть і час панують на землі». Та якраз тому, що пам’ять властива лише людині, християнство має у ній свою основу, бо у її серцевині — пам’ять про одну Людину, про одну подію, про одну ніч, в глибині пітьми якої нам звеліли: «Це чиніть на спомин про Мене». І ось, стається чудо! Ми спогадуємо Його, і Він є тут не як тьмяний образ минулого, не як сумне «ніколи більше», а з такою силою присутності, що Церква може вічно повторювати те, що сказали учні після Його появи в Емаусі: «Чи не палало наше серце в нас у грудях?» (Лк. 24, 32).

Природна пам’ять — це передусім «присутність відсутності», бо, що більше той, кого ми згадуємо, «присутній», то гостріший біль його відсутності. Однак у Христі пам’ять знову отримала силу зцілювати час, розірваний гріхом, смертю, ненавистю і забуванням. І серцем цього богослужбового святкування, цього богослужбового «днесь» є саме ця нова пам’ять, що має владу над часом, і вона стоїть у центрі бого-службового святкування літургійного «днесь». О, звісно, Пресвята Ліва не народжує Немовля сьогодні, ніхто «фактично» не стоїть перед Пилатом; і як «факт» події ці належать минулому. Проте сьогодні ми творимо пам’ять цих фактів. Церква і є передусім дар і сила цього спогадування, яке перетворює факти минулого в одвічно знаменні події.

Богослужбове святкування, таким чином, знову уводить Церкву в подію, тобто — не лише в «ідею» події, а в її радість і тугу, в її живу, конкретну реальність. Одно — знати, що коли розіп’ятий Христос вигукнув: «Боже мій, Боже мій, нащо (вскую) Мене Ти покинув?» — Він виявив свій kenosis, своє смирен¬ня. Та зовсім інше — коли ми щороку в єдину з усіх П’ятниць згадуємо ці слова і, не розумуючи, з абсо¬лютною певністю знаємо, що, промовлені раз, вони вічно залишаються дієвими, і жодна перемога і сла¬ва, жоден «синтезис» ніколи їх не зітре. Одно — пояснити, що воскресіння Лазаря було «запевненням», тобто свідченням про воскресіння усіх, та зовсім ін¬ше — творити пам’ять день у день упродовж усього тижня, цього поступового наближення зустрічі жит¬тя і смерті, ставати частиною цього, бачити на власні очі, відчувати усім своїм єством те, що передають слова апостола Івана: «Ісус… відчув жалощі в дусі і, зворушений… заплакав» (Ів. 11, 33-35). Для нас усе це відбувається сьогодні. Ми не були тоді у Витанії, біля гробу, разом із сестрами, що плакали. Ми лише знаємо про це з Євангелія. Проте сьогодні в церковному богослуженні цей історичний факт став подією для нас, для мене, силою у моєму житті, пам’яттю, радістю. Богослов’я не може йти далі «ідеї», думки. І з позиції «ідеї», смислу навіщо потрібні ці довгі п’ять днів, коли так просто сказати: «Спільне воскресіння запевняючи»? Та в тім-то й річ, що сама собою ця фраза ні в чому не запевнює. Справжнє запевнен¬ня виявляється у богослуженнях цих п’яти днів, коли ми, як свідки, присутні в смертельному двобої життя і смерті, і починаємо не так розуміти, як радше ставати співучасниками і бачити, як Христос перемагає смерть.

Воскресіння Лазаря – дивовижне святкування цієї єдиної суботи — уже поза Великим постом. У п’ятницю, напередодні, ми співаємо: «Спасенну для душі завершивши Чотиридесятницю». У богослужбових термінах Лазарева субота і Вербна неділя є вже «передначинання Хреста». Остання неділя Великого посту є по суті безперервне предпразденство цих днів і тому останнє одкровення значення Великого посту. На самому початку цієї книги ми сказали, що Великий піст є приготуванням до Великодня; проте насправді у нашому буденному, звичному житті це приготування лишається номінальним, теоретичним. Великий піст і Пасха перебувають ніби поруч, кожне на своєму місці, але поза справжнім розумінням їхнього взаємозв’язку і залежності одне від одного. Навіть якщо Великий піст не трактують лише як час для виконання щорічного обов’язку сповіді і Причастя — раз на рік! — його все-таки майже завж¬ди сприймають як особистий, приватний подвиг. Тобто у звичному досвіді Великого посту відсутнє фізичне й духовне зусилля, спрямоване на нашу участь у днесь Христового Воскресіння, спрямоване не на далеку, теоретичну мораль, не на прагнення до особистого виправлення чи погамування пристрас¬тей і навіть не на самовдосконалення, а на участь у найвищому і всеосяжному днесь Христа. Христи-янська духовність, не будучи спрямована до цієї ме¬ти, ризикує перемінитися на псевдохристиянську, бо в такому разі вона звернена на себе, а не на Христа. Небезпека тут полягає в тому, що коли «храмина» серця очищена, вивільнена від нечистого духа, що жив у ній, вона залишається порожньою; і тоді нечистий дух повертається, ще й «…бере з собою інших сім духів, гірших від себе, і вони входять і там оселюються, і останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше» (Лк. 11, 26). У цьому світі все, навіть «духов¬ність», може бути від диявола. Ось тому гак важливо відновити значення і наростання Великого посту як істинного приготування до великого сьогодні Пасхи. Тепер ми вже знаємо, що Великий піст складається із двох частин. До Хрестопоклонної неділі Церква закликає нас зосередитися на власній душі, кличе до змагання з плоттю і пристрастями, злом та іншими гріхами. Але навіть поки ми це чинимо, Церква по¬стійно закликає нас рухатися далі, вимірювати і тво¬рити наш подвиг на «чомусь кращому», що чекає на нас попереду. Після Хрестопоклонної неділі осеред¬дям постового подвигу стає тайна Христових страж¬дань, Його хреста і смерті, і сам піст стає «входом у Єрусалим».

Нарешті в останній тиждень цього приготування ми починаємо творити пам’ять самої тайни. Постовий подвиг допоміг нам відкласти все, що зазвичай постійно заслонює основну мету нашої віри, надії і радості. Сам час немов би добігає кінця. Тепер він вимірюється вже не нашими звичайними справами і турботами, а тим, що відбувається на шляху до Витанії і далі, до Єрусалиму. Повторимо ще раз — це не риторика. Кожен, хто зазнав справжнього досвіду богослуження — бодай раз у житті, бодай недосконало — розуміє, що від тієї миті, коли ми чуємо: «Веселися, Витаніє, доме Лазаря…» і потім «Завтра Христос приходить…», зовнішній світ стає мов би нереальним, і нам майже боляче торкатися його суєти. Реальність — там, у церкві, де з кожним днем ми щораз ясніше усвідомлюємо, що означає чекати і чому християнська віра є насамперед і найбільше чекан¬ням і приготуванням. Так, коли у п’ятницю на вечірні ми співаємо: «Душекорисну звершивши Чотиридесятницю», — ми не лише виконали свій християнський щорічний «обов’язок», ми всією душею спри-йняли слова, які співатимемо наступного дня:

Лазаревим воскресінням тебе, смерте, уже руйнує Христос; і де твоя, аде, перемога?

протопресвітер
Олександр Шмеман

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *