Господи, а до кого ж іти нам?

Ми знаємо, що в нашому житті сьогодні і кожен день Господь продовжує бути серед нас, проповідувати, зцілювати, жити в Своїй Церкві. Тому ми говоримо, що життя Церкви є продовженням Євангельської історії, є продовженням посіщення Богом світу.

Коли ми приступаємо до Святого Причастя, тоді знову повторюється Тайна Вечеря. Коли ми із вами чуємо євангельське читання, то ніби знову попадаємо в ті дні коли Господь сповіщав Свою Благу Звістку. Коли ми молимось до нього, то ми знову як ті сліпці, ті каліки, ті хто спрагнений істини, хто голодний справедливості приходимо до Нього. І разом із апостолами повторяємо: «Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у тебе – слова життя вічного!» (Ів. 6:68).

Сьогодні ми чули з вами слова апостола Павла про те як всіми нами будується церква. Ми нібито те каміння, та цегла в церкві, а основою є сам Господь Наш Ісус Христос. І апостол говорить, що ні на якому іншому фундаменті побудувати неможливо. Ні на людських мріях та надіях, ні на земних людських упованнях. І не має іншої сили, крім сили воплоченого Христа Спасителя, котрий прийшов щоб кожного із нас спасти, кожного із нас до себе привести, як пастух приводить вівцю що заблудилась.

І ось перед нашими очами євангелист воскрешає ту ніч коли учні плили по озеру,і вітер був супротивний, а Господь по воді йшов їм назустріч. Вони побачили в темноті фігуру і закричали від жаху. Це була дивна подія, і учні до самого ранку не могли прийти до себе, але це чудо сталось тут тепер і для нас.

Подумаймо: ось човен який Господь відправив попереду себе, а сам пішов молитися на гору. Він ніби залишив своїх учнів, покинув їх. І хвилі кидають їх човен з боку в бік, навколо темна ніч – темрява, вода, бездна. Вони налякані і покинуті. Чи не так само і ми коли відчуваємо якісь труднощі, випробування, спокуси. Іноді нам здається що Бог нас покинув, що ми одинокі, що наше життя подібне на темряву, немає виходу, що в кінці кінців ми підемо на дно. І для нас немає спасіння. Але в той самий час Господь стояв високо на горі і молився… молився за світ. Духом возносився до Свого Небесного Отця, і звичайно молився за тих хто внизу боролися із хвилями.

Так і сьогодні коли нам тяжко у нас є Єдиний заступник який стоїть над нами. Це Господь Ісус. Тільки потрібно про це нам пам’ятати, бо апостоли забули про це. Тому і боялися вітру і хвиль. А він не тільки молився там наверху, але спустився і пішов до них. У нього не було човна і тому Господь пішов назустріч тим які погибали від вітру і хвиль. Так само і до нас Господь в тяжких обставинах нашого життя приходить до нас. Він іде . але ми ще про це не знаємо, він наближається до нас, але наше серце ще наповнене страхом.

Уявімо собі як апостоли побачили Господа у темноті: навколо бушує море, світло від місяця ледь ледь пробивається через хмари, і раптом біля човна зявляється хтось хто йде поводі, як по суші. Вони почали кричати бо думали. Що бачать привида, і що їх очікує швидка смерть. І тоді вони почули серед шуму стихії Його слова: “Заспокойтесь, – це я, не страхайтеся! Аж тут Петро озвавсь до нього й каже: “Господи, коли це ти, повели мені підійти водою до тебе!”(Мт.14:27-28).

Так буває і в нашому житті. Коли здається що немає вже сили тягнути того життєвого хреста, тоді голос Спасителя говорить до нас: «Небійся це я. Не жахайся, тому що це море, це життя слухається мене, тільки вірте Мені, тримайтеся за мене.»

І Петро захотів іти до Нього, піти за Ним. Більше того – хотів наслідувати його, ходити по воді як Господь. І Господь не зупинив його… Навпаки, він сказав «Іди». Так і нас слово Боже закликає до наслідування Христа Спасителя.

«Будьте моїми послідовниками як я Христа» (пор. 1Кор.4:16 за синодальним перекладом). – говорить апостол Павло. Вдивляймось у Христа, котрий ніби розп’ятий перед нашими очима. «Будьте моїми послідовниками як я Христа». Петро захотів наслідувати Христа, захотів іти за Христом, і Господь одобрив його. «Іди» – сказав Господь. І якщо і ми почуємо голос христа «Іди», то йдімо не дивлячись ні нащо, не дивлячись на те що довкола бушують хвилі, не дивлячись на те що можемо залишитись самотніми, бо і апостол Петро пішов сам, інші учні не пішли за ним. Звичайно, що йому було страшно, адже довкола бушувала стихія, навколо хвилі, темнота… але він знав там попереду є Господь.

Так і наша віра вона завжди поєднана із певним ризиком, і ми завжди повинні іти на цей ризик тому, що інакше наше серце не навернеться до Господа. І Петро ішов по хвилях до тих пір поки дивився не на хвилі, а на Господа, який йшов попереду…

Кожен із нас як щоб осмисленно дивився на своє життя, то він би побачив чудо прсутності Бога. Це чудо постійне і повсякденне, коли наша душа, зломлена, роздавлена, піднімається із дна гріха – це більше чудо ніж людина яка йде по воді. Тай на молитву ми мало надіємося, а Господь чує коли ми дійсно взиваємо до нього. Тільки взивати потрібно всеціло віддавши йому своє серце, а не так як Петро до тих пір поки дивився на Господа по воді ішов. А як тільки відвів свій погляд від Господа почав тонути і закричав: «Господи, рятуй мене!» (Мт. 14:30). Звичайно, що як рибак Петро вмів плавати, але в той момент коли він подивився на жахливі хвилі, то його серце попросту упало, сили покинули його, і в темряві він пішов на дно. Але у нього залишалась одна думка що біля нього десь є Господь, і він взивав до Господа: «Спаси мене, погибаю». І він зразу ж відчув твердість руки протягнутої до нього і почув слова: “Маловіре; чого засумнівався?” (Мт. 14:31).

Ось так і ми коли одержали поміч від Бога зразу починаємо вагатися і думати може то збіг обставин, а може то так і треба було, одним словом починаємо пояснювати все по-людськи і тоді то все знову починає падати у нас.

Богові маємо віддавати або все або нічого.

А коли починаємо вагатися, коли наші думки починають роздвоюватися, тоді як Петро починаємо тонути. І дай Бог щоб ми в такі хвилі маловір’я дійсно відчули що погибаємо, і змогли візвати: «Господи, спаси мене, погибаю я». Духовно погибаю, черствію, духовно умираю. І тоді рука Господня буде тверда, коли він нас підтримає і скаже нам: “Маловіре; чого засумнівався?” (Мт. 14:31).

Давно все це було і ходженя по морю, і подорож учнів на човні, давно більше двох тисяч літ назад, але мільйони людей продовжують свій шлях по «морю», мільйони людей на протязі всіх віків і по сьогодні по всій землі бачать того, Хто йде серед хвиль життя і говорить нам слабким і грішним: «Бадьортеся, це Я, не бійтеся. Я тут, я поруч із вами. Я можу простягнути вам свою спасаючу руку». І завжди в цьому нам дається знак в Євангелії що Христос і вчора, і сьогодні, і завтра Той самий!

Схожі публікації:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *