Ідіть, усе готове…

У Євангелії від Луки є записана цікава притча:

«А Ісус озвавсь до нього: “Один чоловік справив вечерю велику й запросив багатьох. Під час вечері послав він слугу свого сказати запрошеним: Ідіть, усе готове. Тоді всі вони однаково почали відмовлятися. Перший йому сказав: Поле купив я, мушу піти на нього подивитись; вибач мені, прошу тебе. Другий сказав: П’ять пар волів купив я і йду їх спробувати; прошу тебе, вибач мені. А інший мовив: Я одружився і тому не можу прийти. Повернувся слуга й розповів це панові своєму. Розгнівався тоді господар та й каже до слуги свого: Іди щоскоріш на майдани й вулиці міста й приведи сюди вбогих, калік, сліпих, кульгавих» (Лк. 14, 16-21.)

Притча продовжується далі, але я хотів саме цю частину вичитати.

Тут показана досить ясна картина того, що з нами буває. Ми покликані до Царства Божого, тобто ми покликані вступити з Богом у відношення такої близькості, маємо мати таку взаємну любов, щоб стати Його самими близькими друзями. Але для цього, звичайно, потрібно знайти час для спілкування з Ним, так само буває з друзями.

Пан (під ім’ям пана тут йде мова про Бога) запрошує друзів на весілля свого сина. І кожен з них почав відмовлятися. “Я купив клаптик землі, тепер я володію землею, вона моя…” І він не розуміє, що говорить зовсім “не те”: тому що в цей момент, коли він “оволодів” землею, він став рабом землі. Він не може від неї відірватися, він не може її залишити заради того, щоб розділити радість самого близького свого друга; земля його тримає в полоні. Не обов’язково велике багатство, це може бути найнікчемніша прив’язаність.

Уявімо собі, що трапиться, якщо в руку візьмемо якусь малу монету, з якою ви ні за що не хочете розлучитися. Затиснувши її в кулак — що ж ви тепер можете робити з цим кулаком? Нічого. А з цією рукою? передпліччям? плечем? Нічого не зможете зробити, інакше ви впустите цю монету. І в результаті, ми взяли в руку монету, щоб володіти нею, а насправді зробилися рабом цієї монети.

Тому людина, яка говорить: “Я тепер господар землі”, — насправді тільки раб цього шматочка землі, поля, в яке він пустив коріння і це коріння йому не дає нікуди від поля відійти.

Інша людина купила п’ять пар волів, у нього справа, він повинен щось робити з цими волами: або обробляти землю, або впрягти їх у віз, щоб на ньому возити все своє багатство. Він теж не може піти на запрошення свого друга, у нього “справа є”, він щось повинен зробити на землі. Коли він завершить свою справу на землі, тоді він може пригадати про небо, тоді і про Бога можна буде пригадати, про друга можна буде пригадати, про чиїсь потреби можна пригадати, про чиюсь радість чи горе можна буде пригадати…

Про радість якраз говорить третій приклад. Третій запрошений відповідає своєму другу (або Богові): “Я тільки що оженився сам, я не можу прийти на твій бенкет. Як я можу прийти на твою радість, коли моє серце переповнене власною? Для твоєї радості в моєму серці немає місця. Якщо я прийду на твою радість, я змушений буду забути свою. А цього я не можу зробити!”

Наше серце часто чимось переповнене, і в ньому немає місця, щоб розділити Чужу радість або чуже горе.

Це важливо зрозуміти, бо інакше ми будемо продовжуватимемо жити, пускаючи коріння в землю, думаючи, ніби ми нею володіємо, а насправді ми її раби. («Під землею», маю на увазі все те, що може з нас зробити рабів: багатство, залежність ітак далі).

Тепер може ми зможемо зрозуміти, яка від нас вимагається свобода; цією притчею по відношенню до того, що ми чуємо; свобода ця не означає відмову від чогось, а — незалежність. Адже частіше ми називаємо любов’ю, то поневолення іншого і одночасне поневолення себе самого, це таке відношення до когось іншого, коли ми прив’язані до цієї людини, як осел прив’язаний до стіни; це не любов. Така прив’язаність — це щось зовсім інше; це рабство. Ми покликані до такої любові, яка відрікається від себе, яка самовідречено звернена до іншого і здатна бачити його або її, а не своє відображення.

Пам’ятаєте уривок з Послання до римлян, де апостол Павло говорить: «Віра від слухання, а слухання через слово Христове» (Рим 10:17).

Віра, тобто хоч б зачаткове знання про Бога, хоч б якесь уявлення, нам приходить завдяки тому, що хтось нам сказав щось.

Якщо ми зможемо прийняти слово і зорати землю – якщо вона не глибока, очистити цю землю – якщо вона поросла терням. Тоді ми можемо з рішучістю йти до тієї мети, яка розкрилася в нашій душі, — не тому що Бог сказав, не тому що хтось, кого ми поважаємо, нам це сказав, а тому що наше серце і розум відгукнулися, і на почуте ми самі відповіли: “Ради цього, з цим варто жити!” Як апостол Павло сказав, можна і вмирати ради цього; тому що це наскільки дивне і дорогоцінне.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *