Єфрем Сирін та його покаянна молитва

10 лютого церква вшановує пам’ять Єфрема Сиріна, який відомий багатьом християнам через покаянну молитву, якою церква молиться протягом Великого Посту.

Пропонуємо Вашій увазі роздуми Протопресвітера Олександра Шмемана, які присвячені цій молитві.

Для переважної більшості віруючих людей Великий Піст – це насамперед коротка молитва, відома, як молитва Єфрема Сиріна, одного із східних християнських учителів IV століття нашої ери. Молитва ця повторюється вкінці кожного великопісного богослужіння, віруючі читають її вдома, у своїй приватній молитві. Про неї можна сказати, що вона найкраще, найпростіше і найкоротше виражає зміст і дух того, що християни ось уже століттями називають Великим Постом.

«Господи і Владико життя мого!
Дух млявості, недбайливості, владолюбства
й пустослів’я віджени від мені.
Духа ціломудрія, смиренномудрія, терпеливості
і любові даруй мені, рабу Твоєму.
Так, Господи, Царю!
Дай мені зріти прогрішення мої і не осуджувати брата мого,
бо Ти благословенний на віки віків. Амінь».

Дуже старі слова. Стародавні слов’янські форми. Але спробуємо пробитися крізь цей пласт давнини, спробуємо зрозуміти їх зміст і суть.

Вслухаємося в ці найпростіші прохання людини, яка раптом усвідомила неправду свого життя і те, що цю неправду складає: «дух млявості, недбайливості, владолюбства й пустослів’я…». Ось і перше – не дай мені, захисти, спаси, врятуй мене. Від чого? Від таких, на перший погляд, простих недоліків, таких, здавалося б, дрібниць.

“Дух недбайливості…”

Кожна сучасна людина може сказати: де ж у нас ця недбайливість, коли кожен з нас знемагає від роботи, коли ритми і темпи життя прискорюються. Однак, слово «недбайливість» зовсім не означає неробство і фізичний відпочинок. Це слово, перш за все, означає порожній. Від духа порожнечі визволи мене. І ось відразу нам показується найстрашніша хвороба людського духу: порожнеча. Так, ми працюємо, ми поспішаємо, ми метушимося буквально день і ніч, але в чому ж суть, в чому сенс всього цього поспіху і суєти? Часто буває так, що ми раптом ніби зупиняємося на хвилину, і ось – тиша навколо нас, і тоді такою зрозумілою стає ця порожнеча і безглуздя нашого життя. Є такий страшний у своїй правдивості і простоті вірш поета: «Життя прошуміло і пішло». І, можливо, ми тому й завантажуємо себе роботою, можливо, тому й увесь світ навколо нас так шумить і гуркоче, щоб всі приховати від себе, від інших цю бездонну порожнечу. В ім’я чого? Куди? Для чого? «Життя прошуміло і пішло…». І ось, заглиблюючись в себе і вдивляючись в цей – такий короткий – дар життя, ми просимо спасти і захистити нас, позбавити від першооснови всякого зла: від порожнечі, нісенітниці, від страшної спустошеності душі, в якій ми так часто перебуваємо…

«Від духа недбайливості, млявості,…».

За ледарством і порожнечею, як неминучий результат, слід чекати зневіру. Чому всі учителі духовного життя, всі мудреці, які замислювалися над природою людського духу і свідомості, найстрашнішим гріхом, найбільшим злом в людині завжди вважали саме зневіру?

Що таке смуток? Невже кожному з нас не знайомий цей дивний занепад душевної енергії, цей нічим не пояснюваний смуток, що раптово пронизує собою все довкола, і найяскравіший та променистий день стає непотрібним, порожнім, нікчемним? Ми говоримо тоді: «опускаються руки…». У душі запановують сутінки. Це і є зневіра. Добре, якщо ми вчасно спохватилися, зібралися з силами. А, якщо ми тільки заглушимо цю зневіру чим попало – роботою, сп’янінням, будь-чим іншим… Що ж відбувається тоді… А тоді він знову повертається, він завжди десь тут, вичікує зручної хвилини. Він повернеться тому, що кожна людина знає, хоча і приховує від себе, – безглуздя життя, яке закінчується смертю. «Ми всі запитуємо, запитуємо, – писав Гейне, – поки грудка землі не закриє нам горло, – але хіба це відповідь?». І коли це знання пробивається назовні – крізь шум і суєту життя – якою нісенітницею здається все кругом, яким суєтним – непотрібним і даремним. І ось звідси і випливає це благання: визволи нас від зневіри, І це не безпорадність, не страх, як думають вороги релігії, – це єдина гідність людини: поглянути цій зневірі прямо в очі, не ховатися від неї, але шукати її подолання…

«Дух млявості, недбайливості, владолюбства…».

І ось, молитва переходить до іншої площини людського існування, до іншого «ключа» її трагічності. Владолюбство – це не просто любов до влади, до керування над іншими. У такому – простому і чистому – вигляді владолюдство зустрічається, можливо, не так вже й часто. Але в іншій, найглибшій формі воно властиве кожному з нас і складає джерело страшної неправди людського життя. Владолюбство – це ставлення до іншої людини з точки зору користування та підпорядкування її. Це, іншими словами, внутрішнє підпорядкування всіх і всього тільки собі, розглядання всіх і всього лише з точки зору своєї користі, своїх інтересів, себе – як вищої і єдиної цінності.

«Дух млявості, недбайливості, владолюбства, пустослів’я…».

Пустослів’я може здатися таким маленьким, таким незначним недоліком. Ну що в цьому такого вже страшного? Балаканина, красне слівце, пустослів’я… Всі ми люди, всі цим грішимо, і вже, безсумнівно, є гріхи куди страшніші. Так нам здається, так всі ми звикли думати. Але в Євангелії сказано: «За кожне пусте слово, яке скажуть люди, – дадуть відповідь судного дня за нього» (Мт. 12,36). І ми починаємо замислюватися, чи все так просто і невинно з цим «пустослів’ям»?… Кожен з нас, переглядаючи своє власне життя, може пригадати його та переконатися у тому, що слова, сказані ним або сказані до нього – напевно, принесли в житті немало страждання, зіпсували втрачені хвилини, години і дні. Наклепи, доноси, зради, брехні, плітки – це все страшні явища, і всі вони відбуваються за допомогою слова і тільки слова, і цього одного вже досить було б, щоб відчути його страшну силу.

Адже словом виражається і створюється добро, краса, мудрість. Знову ж таки цим словом руйнується добро, краса і мудрість. Слово може отруїти душу, наповнити її підозрою, страхом, злістю, ненавистю, цинізмом. І, звичайно, не тільки в особистому, приватному житті. Ми живемо в епоху дійсно космічного пустослів’я. Газети, радіо, книги, школи – це все знаряддя, це все символи одного грандіозного, суцільного, безупинного «пустослів’я», що повинно затуманити наші голови, наповнити їх чужими ідеями, змусити нас думати так, як цього бажають так звані «володарі думок». Можна без усякого перебільшення сказати, що світ хворий, отруєний «пустослів’ям», яке в кінцевому результаті завжди зводиться до брехні.

Християнство вважає дар слова найвищим, божественним даром, даним людині. Воно протиставляє людину як істоту словесну – істотам безсловесним. Воно самого Бога називає Словом і говорить про Нього в Євангелії: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог» (Ів. 1,1). Але саме тому, що християнство так високо ставить слово, наділяє його такою великою творчою силою, воно з таким жахом сприймає порожнє слово – «пустослів’я» – цю зраду слова, коли зі знаряддя добра і світла воно стає знаряддям зла і темряви… «За кожне пусте слово, яке скажуть люди, – дадуть відповідь судного дня за нього» (Мт. 12,36). І ще: «Бо за словами твоїми будеш виправданий і за словами твоїми будеш засуджений» (Мт. 12,37).

Все це потрібно пригадати і відчути, щоб зрозуміти – чому, поряд із млявістю, недбайливістю, владолюбством, святий Єфрем Сирін ставить, як один з чотирьох головних гріхів – «пустослів’я». «Дух пустослів’я віджени від мене…».

Через очищення слова, через його відновлення починається очищення і відродження життя. Ми говоримо: «зважувати кожне слово». Так, саме зважувати. Але зважувати не тільки на терезах обережності, користі і розрахунку, але на терезах правди, добра і істини.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.