…Розсилаю по знайомих запит, що шукаю людину, яка має досвід перебування у релігійній або економічній секті. Увечері дзвонить Анка — знайома знайомих. Я її ледве пам’ятаю. Каже, що випадково почула моє прохання і хоче зустрітися. Просить про збереження таємниці, бо хоч вийшла з секти понад вісім років тому, та не хоче, аби хтось, окрім вузького кола довірених осіб, знав про цей факт.
Я пошукала більше відомостей про свою співрозмовницю: найнормальніша на світі дружина і молода матір, супер-мила і послужлива.
Анна невисока, скромно вбрана, має стриманий макіяж і говорить тихо, що інколи дратує, бо мусиш нахилятися, аби щось почути.
Перше, що я помітила, подавши їй руку, — шрам на зап’ястку. Вона бачить мій погляд, але не коментує.
Ми сідаємо на лавочці в парку. Анка: може, я маю спершу розповісти про свої переживання у якомусь блозі або на інтернет-форумі, аби застерегти інших?
Мене стримував біль, страх… і, може, сором… так, мабуть, і сором теж.
— Що дала себе так надурити? — питаю.
— Ні, що так довго не могла помітити правду…
