Жив-був якийсь чоловік. Помер він і опинився на небесах. Біля райських воріт зустрів його ангел:
– Щоб пройти через ці ворота, ти повинен набрати 100 балів. Розповідай мені про всі добрі справи, які ти чинив на землі, а я буду говорити, скільки балів ти заробив.
– Добре, – відповів чоловік, – я прожив зі своєю дружиною п’ятдесят років і жодного разу не зрадив їй, навіть у своєму серці.
– Чудово! – Вигукнув ангел. – За це ти отримуєш цілих три бали!
Текла по землі річка. З гори спустилася, через ліс бігла, через луг прослизнула, степ прорізала, до пустині добралася. Тут і задумалася: як їй перебратися через гарячу пустиню? Запитує вона у Сонця:
– Ти з висоти світиш, все бачиш. Чи зможу я пустиню подолати?
– Не зможеш. Висохнеш. Я всю пустиню своїм жаром спалило – і тебе спалю. Пустиня для річки – смерть.
Запитує річка у Вітра:
Жив у степах старий бай. І була у нього дочка-красуня. Коли вона виходила в степ, то гасли зірки в небі, струмки замовкали, бо яскравіше зірок були її очі, дзвінкіше співу струмків був її співучий голос. Дуже любив її батько і виконував всяке її бажання. Настав час видавати дочку заміж.
– Батьку, я вийду тільки за ту людину, яка буде і найбагатшою, і найбіднішою на світі.
Білявий хлопчина біг поруч з молодою жінкою, все намагаючись вхопитися за її руку. Та ж тільки обсмикувала її, бурмочучи про себе:
– І де ти тільки взявся на мою голову? Народився, щоб заважати мені жити.
– Мамо, а коли ми повернемося, ти прочитаєш мені казку про коники?
– Бідний хлопчисько, – журилися оточуючі, – не знає, що вона веде його до дитбудинку.
Колись давно жила в одному селі дівчина. За стародавнім слов’янським звичаєм, після весілля перейшла вона жити в будинок свого чоловіка. Але дуже незатишно було молодій невістці зі свекрухою. Та її постійно повчала і в усьому дорікала.
Якось уранці вирушила молода жінка до знахаря, що жив на околиці лісу.
– Що привело тебе до мене, красуне? Чи чоловіка приворожити? – Запитав дід.