«Діва днесь предстоїть у храмі з ликами святих невидимо за нас молиться Богу. Ангели з архиєреями поклоняються, апостоли з пророками радіють, бо ради нас молить Богородиця Предвічного Бога» (кондак свята Покрова).
Понад два тисячоліття відділяють нас від того дня, коли народилася Пресвята Діва. Сьогодні важко повірити, що Вона проживала земне життя, сповнене таких саме, як і в нас, людських турбот, радощів і страждань. Ми звикли сприймати Її Царицею Небесною, а Вона мала земні риси вдачі: схильність до покори, доброти, співпереживання.
Спогади зберегли для нас образ Пресвятої Діви: «Вона була зросту середнього, волосся златовидне, очі рухливі, із зіницями, ніби кольору маслини, брови дугоподібні й помірно чорні, ніс видовжений, губи квітучі, сповнені ласкавих слів; обличчя не кругле й не гостре, але дещо видовжене. Руки й пальці довгі».