Ця чернетка розкриває концепцію «малої віри» не як кількісної міри, а як внутрішньої якості серця, сповненої сумнівів. Центральна думка полягає в тому, що віра — це не відсутність сумнівів, а динамічний процес уповання на Бога навіть посеред кризи. Текст підкреслює, що «гірчичне зерно» віри здатне перемагати «гори» людських страхів та системних проблем лише тоді, коли ми переводимо погляд із власної немочі на Божу всемогутність.
2. Ключові тези
Молитва і піст як єдиний засіб: Перемога над «німими та глухими» духами нашого часу (страхом, гнівом, егоїзмом) досягається не людськими стратегіями, а чуванням перед Отцем.
Сумнів як служник віри: Справжній пошук Істини потребує сумнівів, що спонукають до руху вперед. Протилежністю віри є не сумнів, а «сліпе безвір’я».
Пастка моралізаторства: Засудження хворих (через гріх чи спосіб життя) є повторенням логіки фарисеїв. Христос же вчить співчуттю, а не швидким моральним висновкам.
Порівняння з «горою» Голіафа: Перемога залежить від того, з чим ми порівнюємо проблему: з власною неміччю (тоді ми бачимо велетнів) чи з Божою силою (тоді ми бачимо лише зручну ціль для Божої допомоги).
3. Особисті роздуми / цитата
«Вірю, поможи моєму невірству!» (Мр 9, 24).
Роздум: Ми часто боїмося визнати, що наша віра «просякнута невірством». Проте саме це визнання — «поможи моєму невірству» — є точкою, де людська обмеженість зустрічається з Божественною силою. Віра — це не стан «успішного християнина», який не має питань, а стан людини, яка, тримаючись за руку Отця, визнає свою потребу в Його втручанні.
4. Питання, які залишилися відкритими
Як перестати «затягувати паски» (зовнішній піст) і почати «постити від страху та гніву» (внутрішній піст) у повсякденному житті?
Чи не є наше християнське життя надто «інтелектуальним», де ми ігноруємо голос серця, про який писав Паскаль, і як навчитися поєднувати науковий підхід із духовним досвідом?
Які «Голіафи» стоять перед нашою громадою сьогодні, і чи дивимося ми на них через призму власного страху, чи через ім’я Господа Саваота?
Як казав Паскаль, в усьому, що переживаємо, терпить Ісус, не десь осторонь, не замість нас, а в нас. І саме в цій битві, в тій агонії Він перемагає смерть, за умови, що ми, те «маленьке стадо» (Лк. 12, 32), чуваємо з Ним.
Жан Корбон. Це називається Світанком. Літургічний рік у проповідях/ пер. із франц. Н. Кузневич. Львів:Свічадо,2007. [ст. 394]
*** *** ***
Ми чуємо відповідь Ісуса Його учням, в якій майже звучить втома: «Щодо цього роду бісів, то його виганяють лише молитвою і постом» (Мт. 17, 21), і вона має стати для нас наполегливим закликом: не бомбами і не переговорами, а лише молитвою і постом. Піст – і це стосується всіх нас – полягає не суто в тому, щоб «затягнути пояс». Він полягає значно більшою мірою в тому, щоб перестати вживати, накопичувати ту несправжню їжу, якою є наш страх, егоїзм, надмірна вразливість, гнів, замкнення в собі. Саме в цьому намірі треба постити. Перед таким постом сила смерти безсила, її безсилля виявляється в нашому житті. Щодо молитви, то це не має бути лише прохання, що час до часу виринає з нашого серця. Нам потрібно чувати, перебувати перед лицем Отця, як перебував Ісус у Гетсиманському саду, молячись: «Отче, глянь на своїх дітей! Змилуйся над ними, зішли на них свого Духа Святого, Духа співчуття, воскресення» (пор. Йо. 17,1-26). У такій невтомній молитві мусимо перебувати постійно.
Жан Корбон. Це називається Світанком. Літургічний рік у проповідях/ пер. із франц. Н. Кузневич. Львів:Свічадо,2007. [ст. 395]
*** *** ***
Гірчиця – це дика рослина, її зернятко – звичайнісіньке. В ньому нема нічого особливого, але воно є образом тієї крихти віри, якої нам вистачило б, щоб пересувати гори, виганяти бісів, поширювати Святого Духа, бути священиками у своєму маленькому місті. «І оце перемога, яка перемогла світ: віра наша!» (1 Йо. 5, 4).
Жан Корбон. Це називається Світанком. Літургічний рік у проповідях/ пер. із франц. Н. Кузневич. Львів:Свічадо,2007. [ст. 396]
*** *** ***
В євангельській мові мала віра означає не так кількість, як радше якість: як мала віра того, хто не покладається на любов Отця і шукає певності в багатствах, нагромаджуючи їх і клопочучись ними (Мт 6,31); або як мала віра учнів, які в морі під час бурі сумніваються в могутності Ісуса (Мт 8,26); або ще як мала віра Петра, який, вийшовши з човна, вагається і страхається (Мт 14,31). У всіх цих випадках мова, як бачимо, про віру, сповнену вагань, суперечностей і сумнівів.
Фаусті С. Канелла В. У школі Матея: Євангеліє, яке варто перечитувати і слухати, яким варто молитись і ділитись. / Перекл. О. Бодак, Львів: Свічадо 2017. [ст. 307]
*** *** ***
У паралельному уривку Марка батько хлопця просить допомоги в Ісуса, і той його запевняє, що все можливо тому; хто вірує. Відтак він вигукнув: «Вірю, поможи моєму невірству!» (Мр 9,23-24). Це віра, просякнута невірством, яка знаходить свою силу в покорі й упованні на Ісуса. Незалежно від того, чи вважаємо, що віримо, чи вважаємо, що не віримо, ми всі покликані повторити благання: «Вірю, поможи моєму невірству!»
Фаусті С. Канелла В. У школі Матея: Євангеліє, яке варто перечитувати і слухати, яким варто молитись і ділитись. / Перекл. О. Бодак, Львів: Свічадо 2017. [ст. 307]
*** *** ***
Загальне сприйняття важких хвороб за часів земного життя Спасителя виходило з того, що їх причиною були гріхи та злі духи. Хвороба юнака з сьогоднішнього Євангельського уривка також приписувалася духові німому і глухому, який кидав юнака на землю, примушував корчитися в судомах так, що піна йшла з рота.
Через хворобу юнак був позбавлений найменшої можливості соціального життя та спілкування з іншими людьми. На додаток ціла родина мала заплямовану репутацію. Сусіди й знайомі задавалися питанням: хто грішив він, чи його батьки, що наслідком стала недуга, з якою не можуть справитися лікарі.
Батько юнака не припиняв боротьби з хворобою свого сина. Переконавшись, що жодна земна сила не може допомогти, привів хворого до учнів Христових. Коли апостоли не змогли вилікувати юнака зав’язалася дискусія між ними та фарисеями й книжниками. Цілком імовірно, що фарисеї наполягали на тому, що дитину вилікувати неможливо, бо причиною хвороби є гріх самого хворого, або його батьків. Винити хворого значно легше ніж співчувати та допомагати. На щастя, Христос мав співчуття до ближнього та владу над хворобами.
З часів земного життя Спасителя докорінно змінилися умови людського життя, але не змінилися самі люди. Сьогодні багато хто, замість співчуття й допомоги, схильний покладати провину за хворобу на самого хворого. Протягом останнього тижня новини звернули увагу на суспільну проблему ожиріння американців. За статистикою кожна п’ята дитина має зайву вагу. Професор Гарвардського університету Dr. John Ratey каже, що колись люди були мисливцями та збирачами. Проходили щодня від 14 до 20 миль у пошуках харчів. Натомість сьогодні відстань, яку проходить людина скоротилася в десятки разів. Разом з тим люди споживають багато калорійної жирної їжі та масла, поступово вбиваючи свій власний організм.
Обговорюючи популярну тему медичного страхування, люди звинувачують хворих на ожиріння в тому, що вони самі винні у власних проблемах. Ці люди питають: “Чому ми маємо платити за тих хто не хоче вести здоровий спосіб життя та не дбає про своє власне здоров’я?” Кажучи “винний сам”, суспільство робить занадто швидкі моральні висновки з хвороби, повторюючи поведінку законників і фарисеїв часів Христа…
Bill Coffin завжди говорив, що віра, яка має сумніви набагато міцніша ніж та, що сумнівів не має. Він додавав, що сумніви є служками віри, бо вони рухають людину вперед. Звичайно, це відбувається в тому випадку, коли сумніви зароджуються з бажання пізнати Істину, а не з патологічної потреби піддавати сумніву абсолютно все.
З іншого боку Паскаль казав, що серце має свої причини, про які розум може нічого не знати. У пошуках істини людина не може покладися лише на свій інтелект. Наприклад музика, художнє мистецтво, поезія, танці, література осягаються людиною значно глибше ніж на рівні інтелекту. Наука та логіка є важливими інструментами, що дають можливість вибудувати систему мислення, але не менш важливим є духовне життя людини, якого вони не торкаються. З його точки зору: “Xоч сліпа віра є поганою для нас, держави і світу, відповіддю на сліпу віру не може бути сліпе безвір’я”.
Хоч віра є однією з чеснот, якими захоплюється світ, безліч людей, включаючи багатьох християн, її недооцінює. Вірі відводять надихаючу та мотивуючу роль, ігноруючи практичне значення. Warren Wiersbe пише, що віра є основою повсякденного життя: “Треба мати віру щоби одружитися, відправити дітей до школи, отримати рецепт лікаря, повечеряти в ресторані, зберігати гроші в банку, підписати контракт, сісти в автомобіль або літак. Віра не є недоступним для більшості досвідом обраних, вона є клеєм, що єднає різних людей, даючи їм можливості жити і діяти разом”.
Значною мірою ми усі є віруючими, але не всі є однаковими. Віра кожного є унікальною і різною, тому між вірами не може бути знаку рівності. Щоби одружитися треба мати значно більшу віру, ніж щоби поїсти у ресторані. З точки зору віри екуменічне: “Я вірю в Бога” не дорівнює християнському: “Христос є Сином Божим і Спасителем світу”, як молитва про послання дощу не дорівнює вірі, що пересуває гори.
Біблія оповідає значну кількість історій про чудеса. Мойсей розділяє море, щоби перейти по сухому, Ілля воскрешає сина вдови з Сарепти Сидонської, апостол Петро ходить по воді та багато інших. Суть цих чудес не в тому, щоби навічно закарбувати діяння тої чи іншої людини, а в тому, щоби виявити силу віри.
Візьмемо для прикладу історію Давида і Голіафа. У програмі недільної школи це, напевно, одна з улюблених. Юнак приймає виклик до бою проти величезного та агресивного забіяки та перемагає. Дорослі люблять цю історію не менше. Величезна кількість книг та фільмів оповідають про незначну та малопомітну особу, що наодинці виступає проти мафії, злочинного світу, системи, корпорації, тощо і перемагає.
Перед царем Саулом та ізраїльським військом стояв величезний, як гора, виклик. Його ім’я Голіаф із Гефа. Сильний воїн, 2 метра 89 сантиметрів на зріст і майже три сотні кілограм ваги, був одягнений у лускоподібний панцир і мідні наколінники, на голові мав шолом, а в руках щит, спис і великий меч. Голіаф викликав ізраїльтян до бою: “Виберіть у себе людину, і нехай зійде до мене; якщо він може битися зі мною й уб’є мене, то ми будемо вашими рабами; якщо ж я здолаю його й уб’ю , то ви будете нашими рабами і будете служити нам… сьогодні я посоромлю полки ізраїльські; дайте мені людину, і ми будемо битися вдвох”. З огляду на розмір і силу Голіафа жоден не наважувався прийняти виклик.
Ізраїльське військо бачило перед собою великого нездоланного воїна. Лише Давид побачив щось кардинально інше. В цілому розмір – лише зоровий ефект. Людина може одночасно виглядати могутнім гігантом порівняно з дитиною, та лише гномом порівняно з чемпіоном світу з боротьби. Ізраїльтяни бачили величезного Голіафа і думали, що подолати його не можливо. Давид бачив величезного Голіафа і думав, що по ньому не можливо промахнутися. Ізраїльтяни порівнювали Голіафа з власною неміччю, Давид порівнював його із силою Божою: “ти йдеш проти мене з мечем, і списом, і щитом, а я йду проти тебе в ім’я Господа Саваофа, Бога воїнств ізраїльських”.
Давид вибрав п’ять камінців та взявши пастуший посох і пращу здолав великого воїна. Влучивши каменем у лоб Голіафа Давид відрубав йому голову його ж мечем, забезпечивши перемогу ізраїльського війська. Народ вшановував перемогу Давида. Сам герой знав, що слава належить Богові. Так віра Давида силою Божою перемогла гору Голіафа…
