Ця чернетка аналізує фундаментальний контраст між «мудрістю світу» та «силою Хреста». Через призму біблійних коментарів (Мт. 17 та 1 Кор. 4) розкривається природа справжньої віри, яка не вимірюється кількісно, а перевіряється здатністю до служіння, жертовності та готовності виглядати «нерозумними» в очах світу задля Божої слави.
2. Ключові тези
Віра — це не обсяг, а спрямованість: «Віра як зерно гірчиці» має необмежений потенціал, бо вона покладається на Божу силу, а не на власні здібності.
Апостольський стиль життя: Справжні пастирі не шукають слави чи «мудрості» за людськими мірками. Їхнє життя — це шлях подорожуючих проповідників, які готові до принижень, голоду та праці власними руками.
Пастка «надування»: Християни в Коринті, як і сучасні віряни, схильні «надиматися» власним досвідом та знаннями. Справжня любов, на відміну від знання, «не надимається».
Логіка Хреста: Апостольська слабкість — це парадоксальне виявлення Божої сили. Якщо ми «малі» перед світом, то в нас з’являється простір для Божої мудрості.
Ризик віри: Бути «батьком віри» означає не лише прийняти дар Євангелія, а й взяти відповідальність за народження нових дітей у Христі, готовність терпіти й служити, наслідуючи приклад Павла.
3. Особисті роздуми / цитата
«Чи не правда, що “чим менше нас”, тим “більше Бога” у нашому житті?» (Коментарі до Недільного Апостола)
Роздум: Ми боїмося виглядати слабкими, бо світ вчить нас «надуватися» статусом та успіхом. Але Євангеліє пропонує зворотне: справжня сила апостолів полягала в їхній здатності бути «сміттям світу» для того, щоб показати, що їхній успіх не є результатом людської завзятості, а дією Божої благодаті. Ризик віри — це відмова від безпеки, яку дають людські критерії сили.
4. Питання, які залишилися відкритими
Як перевірити, чи не є моє «духовне зростання» лише процесом «надування» власним досвідом та знаннями?
Що конкретно означає «ризикувати заради віри» в моїх сьогоднішніх життєвих обставинах — на роботі, у родині, у спільноті?
Як мені перейти від позиції «духовної дитини», що лише очікує опіки, до позиції «духовного батька», який бере відповідальність за інших?
«Віра, як зерно гірчиці» – символ найменшої величини. Але це не є- «мала віра» з першої половини 20-го вірша. Подібно як насіння, що може стати деревом, навіть така невелика кількість віри має необмежений потенціал і Божою силою робить все можливим..
«Скажеш: де вони [апостоли] зрушили з місця гору? Я скажу, що вони зробили набагато більше: воскресили тисячі померлих. Воістину, не стільки потрібно сили, щоб пересунути гору, скільки щоб вигнати з тіла смерть. Кажуть, втім, що після них жили святі набагато менші за них, але які пересували гори, коли була потреба. Звідси очевидно, що й апостоли могли б перенести, якби тільки потрібно було, але оскільки тоді не було потреби, то не слід і звинувачувати їх. Та й Господь не сказав: пересунеться неодмінно, але: можете пересунути. А якщо вони не переставляли гір, то не тому, що не могли [інакше як же могли вони здійснювати більш важливі дива), але тому, що не хотіли; а не хотіли тому, що не було потреби; а можливо, і це траплялося, але ніде не згадується, оскільки не всі чуда описані. До того ж вони тоді ще були не стільки досконалі. Чому? Невже не мали такої віри? Не мали; вони не завжди були однаково досконалі. Так Петро то називається блаженним, то картається; і інші отримують від Христа закиду нерозумінні, коли не зрозуміли слова про закваску» (Йоан Золотоустий, Бесіди на книгу Матея, 57, 3).
«Горою можна назвати і диявола за висоту його зарозумілості, якого святі легко віддаляють від себе, коли бажають» (Євтимій Зігабен, Тлумачення Євангелія від Матея, част. 2, розділ 17].
Патріарша Катехитична Комісія УГКЦ-Катехитично-педагогічний інститут УКУ, Коментарі до Недільних Євангелій, Львів: Свічадо 2015 / о. Т. Барщевський та ін. [ст. 147]
*** *** ***
Можливо, саме сьогоднішній Апостол є такою своєрідною апологією апостолів, на маловірстві яких знову наголошено в сьогоднішньому Євангелію (див. Мт. 17, 14-23; зокрема в. 20: «Через вашу малу віру; бо, істинно кажу вам: Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого»), що нав’язується своєю чергою так само на «малу-віру» Петра з Євангелія минулої неділі («Маловіре; чого засумнівався?», Мт. 14, 31). Так, апостоли не завжди були зразковими вірними, але їхня близькість з Ісусом, їхня готовність слухати його, але зокрема їхнє наслідування його життя в покірності та служінні іншим і для інших (див. вв. 9-13), зробила їх тепер правдивими батьками віри (як Авраам), яких не тільки можна поважати, а й треба наслідувати.
Патріарша Катехитична Комісія УГКЦ-Катехитично-педагогічний інститут УКУ, Коментарі до Недільного Апостола, Львів: Свічадо 2017 / упор. о. Т. Барщевський та ін. [ст. 114]
*** *** ***
Статус «пастирів», поставлених на служіння Христові, щоб здійснити Божий задум спасіння, переводиться у стиль життя, властивого подорожуючим проповідникам Євангелія. Очевидно, що умови життя апостолів не надаються, щоб виправдати тенденції деяких християн із Коринта самовихвалятися їхнім християнським досвідом, уважаючи себе «мудрими» і «сильними». Павло закликає коринтян застановитися на абсурдності поведінки тих, хто «несеться гордо» (гр. φυσιοϋσθε, дослівно: надувається, надимається), використовуючи Божі дари, наче б вони були їхнім правом або власністю. Вистачить лише трохи самоіронії щоб «здутися». Саме отим дієсловом φυσιοΰσθαι (надуватися) Павло охарактеризовує поведінку деяких християн із Коринта, які на підставі власного духовного досвіду схиляються до того, щоб вивищуватися над іншими або самовихвалятися, без того, щоб звернути увагу на Божу дію і моральні вимоги Божих заповідей.
Апостол закликає коринтян «не нестися гордо, не надуватися» один над одним проти іншого (1 Кор. 4, 6). Попереджає тих, «які несуться гордо», що він скоро прийде і перевірить на ділах те, про що вони вихваляються словами (1 Кор. 1,18-19). В оскарженні кровозмішання якогось християнина, який взяв собі за жінку батькову жінку, Павло виставляє на яв суперечності між цим аморальним випадком, засудженим навіть невіруючими, і «вихвалянням, надуванням» християн із Коринта (1 Кор. 5, 2). Усім тим, які чваняться їхнім духовним «знанням», Павло відкрито каже, що «знання» роздимає, коли натомість справжня любов «не надимається» (1 Кор. 8, 1; 13,4).
Патріарша Катехитична Комісія УГКЦ-Катехитично-педагогічний інститут УКУ, Коментарі до Недільного Апостола, Львів: Свічадо 2017 / упор. о. Т. Барщевський та ін. [ст. 114-115]
*** *** ***
На цьому місці Павло знову повертається до представлення апостольського стилю життя серією нестач – голод, спрага, брак одягу – принижень і зневаг, пов’язаних також із їхнім подорожуючим способом життя. Характерна риса Павлового стилю життя і його співпрацівників – це фізична праця, «власними руками» (в. 12), щоб забезпечити самих себе найпотрібнішим. До цього переліку лих, які спіткали апостола, він додає ще і три антиномії, у яких розглянено логіку хреста: «Нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося» (в. 13). Наприкінці підсумовує двома словама найвищий рівень приниження: «Ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі» (в. 13). До написання цих рядків Павла спонукає більше аніж самооплакування бажання представити християнам із Коринта – тим, батьком яких він себе відчуває – приклад, який може стати для них взірцем, щоб оцінити власний спосіб думання, власні вчинки й усе життя.
Патріарша Катехитична Комісія УГКЦ-Катехитично-педагогічний інститут УКУ, Коментарі до Недільного Апостола, Львів: Свічадо 2017 / упор. о. Т. Барщевський та ін. [ст. 115]
*** *** ***
«Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж міцні; ви славні, ми ж без чести. До сього часу ми голодуємо і спраглі і нагі; нас б’ють, і ми скитаємось. Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо» (І Кор. 4:10)
Усі ці антитези містять тихий закид: коринтяни показують, що не бажають нічим ризикувати заради віри.
Наприкінці цього уривка (вв. 6-10] Павло іронічно повертається до тем із розділів 1-2: ви є, або такими себе вважаєте, розумні, сильні, достойні; це не по-Божому, а по-світськи, за логікою світу, що вважає нас нерозумними, неміч-ними, без честі й тому нас переслідує (вв. 11-13); а дійсність є цілком інакша в Божих очах.
Апостол Павло часто згадує страждання і переслідування, що спіткали його в апостольській праці, але також і те, як Бог допоміг йому перенести їх (2 Кор. 4, 7-12; 6, 4-10; 11, 23-33; 1 Сол. З, 4; 2 Тим. З, 10-11). На його думку, слабкість апостола виявляє силу того, хто його посилає (2 Кор. 12, 9н; Флп 4, 13), тому що величина здійсненого діла не може бути приписана тільки зав¬зятості посланця (2 Кор. 4, 7).
Писаний текст не може передати всіх відтінків інтонації. Було б дуже ці¬каво прочитати собі в. 10 не як низку тверджень: «Ми – нерозумні, а ви – розумні, ми – немічні, а ви – міцні, ви – славні, ми – без честі», а спробувати надати йому дещо іронічної інтонації за допомогою риторичних запитань: «Виходить, що ми то нерозумні, а ви – такі розумні? Що ми немічні, а ви – міцні? Ви то славні, а ми, на вашу думку, без честі?». Іншими словами, Павло б не стверджував, що апостоли нерозумні, немічні чи без честі, але що їхня мудрість, їхня сила, їхня честь не є за критеріями цього світу, а у Христі, бо насправді у ньому вони бо мають і мудрість, і силу, і честь, які набагато перевищують людські.
Патріарша Катехитична Комісія УГКЦ-Катехитично-педагогічний інститут УКУ, Коментарі до Недільного Апостола, Львів: Свічадо 2017 / упор. о. Т. Барщевський та ін. [ст. 116]
*** *** ***
Ризик віри. Чому апостол Петро почав тонути? Чому учні не могли вигнати біса з хлопця? Відповідь – одна: через малу віру! А ми б ходили по воді? Ми би вигнали біса з того хлопця? Чому ні? І та сама відповідь: через малу віру! Але як можемо побільшити нашу віру? Так, молитвою і постом. У в. 10 ми побачили, що апостол Павло закидає коринтянам те, що вони не бажають «ризикувати» заради віри. Що таке «ризик» віри? Кинутися на осліп у щось, чого не знаємо, а «може з цього щось вийде», чи, навпаки, відважитися піти дорогою хреста, яка, на перший погляд, здається безглуздою, слабкою, безчесною? Як відкрити в нашій немудрості і слабкості Божу мудрість та силу? Чи не правда, що «чим менше нас», тим «більше Бога» у нашому житті? Одне слово, а . ми готові «ризикувати» заради віри? Готові виявитися немудрими, слабкими перед світом, щоб прийняти мудрість і силу від Бога?
Патріарша Катехитична Комісія УГКЦ-Катехитично-педагогічний інститут УКУ, Коментарі до Недільного Апостола, Львів: Свічадо 2017 / упор. о. Т. Барщевський та ін. [ст. 117-118]
*** *** ***
Батько віри. Святе Письмо називає Авраама батьком віри. Чому? І що оз¬начає бути «батьком віри»? Апостол Павло так само каже про себе, що він по¬родив своїх віруючих через Євангелію во Христі Ісусі. І що тоді означає «бути послідовниками» Павла? Чи ж не так само, як і він, народжувати інших у Хри-сті Ісусі через Євангеліє? І багато в нас вже тих, кому ми принесли Слово Єван-гелія, даючи їм змогу стати дітьми Божими? А чи пам’ятаємо ми і про тих, які нас привели до віри, наших духовних батьків? Врешті чи готові ми одного дня із духовних дітей, якими ми є, вирости і стати також духовними батьками? Взяти на себе відповідальність за інших, а не тільки вимагати її стосовно нас самих (саме як діти)?
Патріарша Катехитична Комісія УГКЦ-Катехитично-педагогічний інститут УКУ, Коментарі до Недільного Апостола, Львів: Свічадо 2017 / упор. о. Т. Барщевський та ін. [ст. 118]
