Про що б людина не говорила і як би не «проштовхувала» свою тему, її почують і оцінять лише тоді, коли вона живе тим, про що йдеться, коли вона вся «в темі». Саме тому я змушений завчасно зізнатися, що ніколи не любив і, відповідно, через те, що я «не в темі», нічого не скажу про любов зі свого досвіду. Усе, що я тут пишу, — лише роздуми…
Те, що я не любив, мені стало зрозуміло, коли, переступивши поріг храму, я почув про Того, Хто не міг не любити навіть тоді, коли Його розпинали на Хресті. Я не один такий. Ось уже дві тисячі років це повторюється з кожним із нас: Він не міг не любити, а я не можу полюбити. Інакше кажучи, мені дуже важко ступити на вузьку дорогу усвідомленої, розумної любові, де думка випереджує вчинок, а джерелом думки є любов. Мені здається зухвалою й незручною думка, яку принесло у світ християнство: любити треба навчитися. Про це знав ще Сократ і безліч філософів, яких можна сміливо назвати «християнами до Христа». Але це знання просто залишилося монументом невдалої любові. Це знаємо і ми, сучасники, але не розуміємо простої істини: просіть, і буде вам дано (Мф. 7, 7), адже дане буде не тільки знання, але й сила, яка втілює його в життя. Тому «заспівати пісню» про любов мені не вдасться, але я спробую зробити ремікс, використовуючи життєвий досвід тих людей, які дійсно любили й розкрили всю красу людини в любові — цьому постійному відчутті присутності когось іншого в кожній обставині нашого життя. Адже любов — це творчість, а якщо точніше, співтворчість, яка перетворює кожну мить нашого життя; це творіння «з нічого», причому вінець цієї співтворчості — людина.
Читати далі
